Читать онлайн книгу "Трагедія гетьмана Мазепи"

Трагедiя гетьмана Мазепи
Валентин Л. Чемерис


Історiя Украiни в романах
У новому романi В. Чемериса описуються тi часи, коли европейцi називали Украiну – з подивом i пошаною – краiною гордих козакiв, а гетьмана Мазепу – iхнiм вождем. Ця людина – одна iз найцiкавiших знакових постатей украiнськоi iсторii. Борець за iнтереси Украiни, майстер дипломатичних iгор, вiн поставив на карту все i програв найголовнiшу гру свого життя та помер на чужинi. А ще ця книжка про романтичнi пригоди Мазепи, улюбленця жiноцтва i чи не единого справдi обдарованого поета i музиканта серед украiнських гетьманiв, про його кохану – юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, яку вiн називав «моя остання любов, але перша справжня».





Валентин Лукич Чемерис

Трагедiя гетьмана Мазепи

Роман-есе





У тi далекi вже часи европейцi називали Украiну – з подивом i пошанiвком – краiною гордих козакiв, а його – ii вождем.

Так, так, це про нього роман, про гетьмана Івана Мазепу. Про його життя та «романтично-любовнi» пригоди в молодостi, коли вiн, якщо вiрити все тим же европейцям, був видатним козацьким донжуаном Схiдноi Європи, який буцiмто обворожив чи не всiх жiнок Польщi та Украiни; про його незвичайну любов, що так вразила тодiшнiй свiт, i, звичайно ж, про юну Мотрю (Мотрононьку) Кочубей…

Це, зрештою, твiр про головний подвиг його життя – боротьбу за волю i кращу долю Украiни, про його трагiчний фiнал на чужинi… Вiн iнодi пiдписувався: «Іван, вибраний Гетьман i Кавалер, рукою власною». І цього було досить. Недарма ж тодi i в пiзнiшi часи казали: вiд Богдана до Івана не було у нас гетьмана.

І ось вiн е.

І нинi теж е. Як символ свободи i нескореностi. І як би гетьмана Мазепу сьогоднi не обзивали вороги Украiни, справа його життя перемогла – незалежна Украiна нарештi постала. Але завжди з нами буде його заклик:


Озмiтеся всi за руки,
Не допустiть горькоi муки
Матцi своiй бiльш терпiти!
Нуте врагiв, нуте бити!
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за вiру хоч умрiте
І вольностей боронiте!
Нехай вiчна буде слава
Же през шаблю маем права!




Пролог

Ловелас? Козацький Донжуан? Але колись вiн стане в пригодi батькiвщинi


Це вiн, гетьман Іван Мазепа на сьомому десятку бурхливо прожитих лiт так писав Мотрi Кочубей, дiвицi шiстнадцяти лiт вiку:

«Щасливii моi письма, що в рученьках твоiх бувають, нежелi моi бiднi очi, що тебе не оглядають».

Що говорити – умiв гетьман ввернути. Чи таким уже був велелюбним, чи вдався романтиком та ще й поетом на додачу (а вони, поети, всi не вiд свiту цього), перед яким не могла встояти будь-яка представниця прекрасноi половини роду людського – гм-гм…

Це iй, Мотрi Кочубей, сивий гетьман, як закоханий юнак, записочки передавав, а в них таке писав, таке, що в Мотрi посилено билося серденько i голова кругом iшла. І наче про неi через вiки напише Поет [1 - Т. Г. Шевченко.]: «Бiлолиця, кароока i станом висока / У жупанi; кругом панi, i спереду й збоку».

Гм… Вона й була, незважаючи на юний вiк, а, може, дякуючи йому, i справдi зваблива. І спереду, i збоку, i…

І з усiх бокiв, як не глянь. Ще процитуемо Поета, який хоч i не жив у тi часи, а наче про неi писав: «А глянь лиш гарно кругом себе, – i раю кращого не треба».

Бо в тому раю був вiн (можливо, тому рай був, що в ньому був вiн), сивий гетьман…

Це iй вiн клявся:

«Моя коханая Мотренька, ти моя остання любов, але перша справжня».

І Мотренька вже танула, як паморозь на весняному сонечку.

Ловелас (загляньмо до тлумачного словника рiдноi мови) – спокусник, зальотник, баламут, який тiльки те й робить, що ловеласничае, себто упадае за ким-небудь (за ким – не мае значення, аби предмет той був у спiдницi).

А на ловця, як вiдомо, i звiр бiжить. А ловецьку сурму йому, зальотнику, замiняе мова його – зваблива i… цнотлива.

От вiн i займаеться ловитвою – зальотник-залицяльник, джигун, лабузник, що тiльки те й робить, що лицяеться-женихаеться; спокусник звабно-звабливий, перелесник солодкоголосий, баламут, що все туманить…

Чи був вiн ловеласом, що його так прозвано, особливо в Європi тих i пiзнiших часiв? У рiзних джерелах говориться про буцiмто велику кiлькiсть коханок гетьмана, в бiльшостi своiй це були, запевняють джерела, яким можна вiрити й не вiрити, – замiжнi дами. (А якщо це так, у гетьмана, можливо, були й позашлюбнi дiти, тiльки носили вони iншi прiзвища, тож i залишилися для iсторii невiдомими.)

Часто ще пишуть: гетьман спокусив юну Мотрю. Пишуть, забуваючи (чи вдаючи, що не знають головного): гетьман домагався руки дiвчини, яка вiдповiла йому взаемнiстю, – то який же тут блуд.

Вона багнула вийти за нього замiж. Кажуть, зрозумiти це не важко: Іван Степанович був для неi уособленням мудростi, шанованою всiма людиною… Хоча для дiвчат та для любовi цього явно замало. Правда, гетьман мiг зачарувати будь-кого своiми речами, розумом, своею освiченiстю – але й цього мало для виникнення любовi. То що було головним для Мотрi, коли вона закохалася в немолодого вже гетьмана, та ще й свого хрещеного?

Гетьман І. Мазепа овдовiв року 1702-го. На вдiвствi невеселому побув два роки, а тодi…

А тодi раптом i посватався до молодшоi доньки генерального суддi i свого давнього приятеля, ба навiть кума, Василя Леонтiйовича Кочубея… Так, так, до неi, до Мотрi шiстнадцяти лiт, яка ще тiльки-но, як троянда, почала розквiтати з пуп’янка. Звiдтодi i на все життя, що в гетьмана ще лишалося, вона стала для нього Мотрононькою.

Гм… Вона й до кiнця життя була для нього такою – Мотрононькою, чорнобровою вродливицею, наче й не вiд свiту цього, земна i в той же час неземна, богиня i просто… Просто дiвчина. Файна, як десь в Украiнi кажуть.

Була тiею, про яку Олександр Пушкiн писав, що

…в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ее движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена, грудь ее бела,
Вокруг высокого чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ее глаза;
Ее уста, как роза, рдеют [2 - Про ту «грешную деву», якiй у Полтавi, за словами Пушкiна, буцiмто немае рiвних… При всiй повазi й навiть любовi до Мотрони Кочубей автор мусить не погодитись з Олександром Сергiйовичем: Полтава здавна славилась красунями. І тодi, i тепер. Бо найкращi дiвчата в Украiнi – полтавки. Такий це незвичний край! І це кажу вам я, полтавець з дiда-прадiда.].

А щодо Мазепи, то вiн у Пушкiна «стар. / Он удручен годами, / Войной, заботами, трудами; / Но чувства в нем кипят, и вновь / Мазепа ведает любовь…»

Іван Степанович не ловелас, як i досi про нього розпускають чутки, Іван Степанович офiцiйно попросив руки Мотрi у ii батькiв, але йому було рiшуче й безповоротно вiдмовлено.

На тiй пiдставi, що шлюб мiж хрещеним батьком, яким для Мотрi був Мазепа, i хрещеницею немислимий – за церковними законами. Це так, немислимий. За церковними законами, але Мазепа мiг би дiстати дозвiл у Церкви, якби була згода батькiв його коханоi.

Мiг би, адже були випадки в iсторii, коли для високопоставлених осiб робилися Церквою винятки, мiг би, але…

Але не став домагатися того винятку для себе – батьки Мотрi були рiшуче проти, i тут уже й Церква була б безсилою. Цьому причин багато, але головна, як гадають iсторики, – жiночi ревнощi. Буцiмто, Мазепа – було таке чи не було, хто тепер достеменно скаже? – чи не в молодостi упадав за матiр’ю Мотрi, тодi ще незамiжньою дiвчиною, дочкою козацького полковника Любою, але… Але вона вiддала перевагу iншому – потомку кримського бея, який приiхав в Украiну в XVI столiттi, Василевi Кочубею.

Нiколи не думала, що так схибить i попаде пальцем у небо – з юних лiт нiхто не мiг обхiтрувати ii, така вдалася, а тут… За якогось напiвтатарина-напiвукраiнця побiгла, спокусилась, що вiн – бей, думала, ледь чи не на трон ii возведе – дурепа!

Таких – у кого в роду один турок чи татарин, а другий – украiнець – називали тумою. Козак-тума. Звiдси й пiшло: любов, як тума, хоч кого зведе з ума. І ii, мабуть, звiв з глузду цей татарський чи турецький нащадок Кочубей – промiняла на нього здуру Мазепу! Та що тепер… Минулого не вернеш. Як кажуть, що з воза впало, те пропало…

І Люба – а вона була гордо-пихатою – все життя не могла пробачити собi, що дала маху i вибрала не того. А тому, запевняють, i зривала злiсть на чоловiковi, хоч вiн у цiй iсторii був нi при чiм. Чи не тому Люба принижувала дочку – особливо в присутностi батька, називаючи Мотрю «блудницею» та «гетьманською наложницею»… Хоч такою дочка ii нiколи не була. Це знала й сама мати, але треба ж було на комусь зiгнати злiсть за свою промашку в молодостi – була б вона, коли б не промахнулася, нинi гетьманшею, а так… Всього лише суддиха. Чортзна-що! [3 - Існуе й iнша, архiоригiнальна (хоча в принципi й життева, адже в життi все трапляеться) точка зору: Мотря була… дочкою Мазепи, бо за ii матiр’ю вiн – був грiх – упадав у молодостi. А вiдтак… Нi, нi, не будемо далi фантазувати. Але це мовби пояснюе, чому Любов Кочубей була так рiшуче налаштована проти шлюбу гетьмана з ii дочкою…]

І ще дослiдники вiдзначають: iсторiя останньоi любовi Мазепи i юноi Мотрi значно зворушливiша i цнотливiша за ту, що описана в Пушкiна (у нього Мотря чомусь виступае пiд iм’ям Марii). А все тому, що гетьман мав Божий дар зачаровувати i завжди – при потребi – цим даром користувався. І це не тiльки визнають – додають iсторики, а й ставлять йому в провину вороги – а iх у Мазепи було чимало! Та й нинi ще предосить! Навiть в Украiнi, не кажучи про Росiю. І все ж слiди його шарму можна простежити i в нас, i в Європi на протязi не одного столiття. Так чи iнак, а пiд його зачарування потрапляли не лише жiнки, а й навiть такi мужi, як Вольтер, Байрон, той самий Пушкiн, Чайковський. Та й не треба забувати, що за Мазепи Украiна нарештi хоч на якийсь час зiтхнула спокiйно, адже Іван Степанович втiлював у життя досить розумну економiчну полiтику. І що дивно – не повiрите – не крав. А ось десятки збудованих Мазепою храмiв та церков стоять i нинi, – але жодноi резиденцii чи замiськоi вiлли. Іноземцi захоплено писали: Мазепа пiдтримував розвиток наук, вiдновив Киiвську академiю i збагатив – за власний кошт – ii бiблiотеку рiдкiсними творами, вiн побудував стiльки святинь, а його… Його щороку проклинають у першу недiлю Великого посту… Мазепа – освiчена i гуманна людина, удатний полководець i провiдник вiльного народу… Так писали европейцi.

І хто знае, як би повернула муза iсторii, панi Клiо, якби Іван Мазепа на шiстдесятп’ятому роцi свого многотрудного життя не закохався в шiстнадцятирiчну доньку друга-приятеля Василя Кочубея Мотрю. Якби красуня не вiдповiла йому взаемнiстю, то жiнколюб Мазепа женився б швидше всього на якiй-небудь багатiй полячцi чи украiнцi i заспокоiвся б, ставши, може, й зразковим сiм’янином: чоловiком-мужем i батьком для своiх дiтей, якi тодi в нього неодмiнно народилися б. Але Мотря, хоч i мала багато женихiв – а до неi сваталися i з Украiни, i з Росii, – та вiддала перевагу сивому гетьману, який до всього ще й був ii хрещеним батьком… І цим «покрыв семью свою позором, забыл и небо, и закон…» Мотря назавжди увiйшла в iсторiю, хвилюючи людей з рiзних сторiч та епох. І навiть з рiзних краiн Європи, де стiльки вже написали про неi та ii любов до гетьмана Мазепи. Чи про гетьмана Мазепу та його любов до неi. А не вiдмов вона йому, коли б усе склалося, як i гадалося, i вони стали б подружжям, можливо, й сама iсторiя пiшла б тодi iншим шляхом…

«Ім’я Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лiвобережноi Украiни з 1687 до 1709 p., на довгi роки увiйшло до анналiв не лише украiнськоi, але й свiтовоi iсторii. І якщо для одних воно стало символом свободи i нескореностi, то для iнших до цього часу асоцiюеться з пiдступнiстю, зрадництвом i навiть своерiдним донжуанством. І хоча «зрадництво» гетьмана росiйському царевi Петру І можна охарактеризувати лише як умотивований перехiд володаря Украiни з-пiд протекцii одного монарха (який не виконав своiх зобов’язань перед ним) до протекцii iншого – шведського короля Карла XІІ Густава, тим не менш, боротьба за вiдновлення доброго iменi видатного дiяча нашоi iсторii тривае й донинi. Адже в багатьох захiдноевропейських краiнах – Австрii, Нiмеччинi, Францii, Голландii, Англii – при згадцi про Мазепу, в уявi освiченоi людини вiдразу ж постане образ такого собi ловеласа. Чому так трапилося? Звiдки бере свiй початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як схiдноевропейського козацького Донжуана?» (Вiльна цитата з кн. «100 великих постатей i подiй козацькоi Украiни». – Киiв, 2008.)

Але хоч би що там було, попри вже хриплий вереск «зрадник, зрадник» (ума, коли його нема, крикунам не вставиш) гетьман Мазепа належить не лише Украiнi, а й свiтовiй iсторii.

Бо як i перше вiн – символ свободи. І в Європi теж.

У нас – «зрадник». Принаймнi ще й досi знаходяться такi, що обзивають i лають Івана Степановича – iнтелiгенти! – чи не останнiми словесами, на якi вони здатнi. Обзивають гетьмана зрадником за те, що вiн, бачте, посмiв тодi пiдняти боротьбу за волю Украiни. Намагався вирвати ii з iмперського ярма Росii. А малоросам з iмперського ярма вириватися – зась!

Ось один iз зразкiв такоi лайки, взятий з Інтернету (його ще називають смiттезвалищем) влiтку 2013 року i що видаеться за жанр художнього твору сатиричного спрямування – «памфлетон».

«Политическая партия “Наша Украина” (жива, курилка!) призывает поставить памятник Мазепе в Полтаве. Тем более что памятник уже изготовлен на творческо-производственном объединении “Художник” в городе Киеве. А что, резон немалый – не пропадать же добру… И чтобы непременно в Полтаве!

Идея, что и говорить, смелая, породившая в свое время целую серию анекдотов. Но в призыве “Нашей Украины” чудо как хорошо обоснование, выводящее на понятие “Мазепа – герой”. Я просто глазам своим не поверил! Оказывается, Мазепа – это Джордж Вашингтон, Симон Боливар и Богдан Хмельницкий в одном историческом обличье… Вот вам и образчик изумительной логики: “Джордж Вашингтон, первый президент Соединенных Штатов Америки, который “предал” Великобританию, возглавив армию колонистов в войне за независимость в Северной Америке; Симон Боливар, руководитель борьбы народов Южной Америки (Венесуэлы, Колумбии, Перу) за независимость от испанского господства. В конечном итоге, и Богдан Хмельницкий, который возглавил Освободительную войну украинского народа 1648–1654 годов, тоже “предал” Речь Посполиту…”

То есть Мазепа никакой не предатель, а герой, стратег, настоящий борец за свободу украинской нации. Ой ли, лукавые вы наши?! Обратимся к смысловому первоисточнику слова “герой”. В этическом понимании герой – это человек, совершающий акт самопожертвования ради общего блага. В философии “герой” трактуется как воплощение национального духа. Следовательно, нам хотят подсунуть “воплощение национального духа”?! Очень кратко рассмотрим это “воплощение”, которое пыталось, судя по обращению “НУ”, “освободить свой народ от социального и национального порабощения”.

Вот голые факты из жизни “освободителя”. “Мазепа был одним из богатейших людей не только Малороссии, но и России, владельцем 19 654 дворов в Украине и 4117 дворов (всего порядка 100 000 душ) на юге России”. Сто тысяч душ – это крепостные! Очевидно, Мазепа таким хитрым образом спасал земляков от социального и национального порабощения. Кстати, перебегая к шведам, он не забыл прихватить с собой гетманскую (считай, государственную) казну. Ну, чисто автоматически, по привычке. Николай Костомаров, едва ли не первый историк того территориального пространства, которое сейчас называют Украиной, так поведал о Мазепе (далi йде негатив. – В. Ч.).

…И еще один “нравственный” штрих: в 1704 году престарелый Мазепа совратил дочь Кочубея Матрену, которой он был крестным отцом. А 15 июля 1708 года в селе Борщаговка под Белой Церковью, где стоял лагерь Мазепы, Кочубею (куму Мазепы) и полковнику Искре отрубили головы. За то, что они донесли Петру о готовящейся измене. Предсмертный допрос, кстати, проводил Орлик, тот самый “демократ”, автор якобы “самой первой в Европе конституции”.

И наконец, последний штрих к портрету “борца за свободу украинской нации”. Свидетельствует Густав Адлерфельд, камергер Карла XІІ, о том самом соглашении, ради которого Мазепа перебежал к шведам: “Вся Украина, включая княжества Северское, Киевское, Черниговское и Смоленское, должна вернуться под владычество Польши и оставаться под ее Короной, за что Мазепа награждается титулом князя и получает Витебское и Полоцкое воеводства с теми же правами, которые имеет Герцог Курляндский в своей земле”. Вашингтон с Боливаром отдыхают в тенечке, поскольку “нормальные герои всегда идут в обход”.

Вспоминая всех “героев”, возведенных в это звание господином Ющенко, можно отметить только одну поразительную схожесть – все они классические предатели земли своей ради шкуры своей. И это в принципе нормальная трактовка для ярых приспособленцев, в одночасье превратившихся из правоверных коммунистов в яростных националистов. Поэтому понятия “герой, героизм” они и ставят с ног на голову, дабы себя, любимых, слегка “почистить”.

Следуя такой уже сложившейся традиции, будет логично и памятник в Полтаве поставить головой вниз, ногами кверху. И правда истории будет соблюдена, и поток туристов обеспечен!» (Писано анонiмно.)



Немае мiсця цитувати це повнiстю. Подiбних «памфлетонiв» нинi стiльки розвелося в Украiнi, що для них i паперу не вистачить. До всього ж подiбнi «памфлетонiсти» почуваються нинi в Украiнi, пардон, «на територiальному просторi, що його нинi називають Украiною», як у краю неполоханих звiрюк.

І нiхто iх не полохае – свобода, демократiя! І «памфлетонiсти», сповзаючи з сатири та гумору на позицii баби Параски, яка банiтуеться з бабою Палажкою, пишуть i пишуть. Здебiльшого в дусi «Катехiзису» недоучки-студента Нечаева: «мета виправдовуе засоби». Подiбну програму Нечаева колись К. Маркс та Ф. Енгельс назвали «казарменим комунiзмом». У нашому – клiнiчному! – випадку це – казармений росiйсько-iмперський шовiнiзм, переповнений жовчю та зневагою i ненавистю до украiнцiв, якi, бачте, посмiли боротися за свою свободу i вирватися з росiйського ярма та називають того, хто колись першим розпочав цю боротьбу, героем.

Не вельми почесна робота – писати на рiвнi туалетного плiнтуса, але «памфлетонiстам» дiватися нiкуди – треба вiдробляти отриманi аванси, виданi за очорнення нацiональних героiв Украiни, якi боролися – i борються – за незалежнiсть своеi Батькiвщини.

Не вiдстають вiд таких «памфлетонiстiв» i «святi отцi» Руськоi православноi церкви (звичайно ж, Московського патрiархату).

Двое столiть – ба навiть бiльше – щороку, в першу недiлю Великоднього посту в усiх церквах Росiйськоi iмперii з амвона проклинали, проклинали й проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. Та й пiсля того як росiйське самодержавство почило в бозi, в радянський перiод це iм’я якщо й згадували, то лише з образливо-лайливими епiтетами, тож образ гетьмана змальовувався виключно лише чорними фарбами. Та й факти його життя пiдбиралися i подавалися здебiльшого тенденцiйно перекрученими, у невигiдному свiтлi.

Але коли в незалежнiй Украiнi почали передруковувати книги, статтi та iншi публiкацii про Івана Мазепу iстинного (вони вiльно виходили за кордоном, де iх не могла заборонити всемогутня тодi радянська цензура), то що за незвичайна особистiсть украiнського гетьмана нарештi постала й перед нами, украiнцями!

І виявилося, що це нiякий не «зрадник», а незвичайна, унiкальна людина. Наполеглива в своему стремлiннi вибороти Украiнi волю. І ще в особi Івана Мазепи переплелися романтичнi пригоди, драматизм долi, трагiзм епохи. І – любов. Та любов, що, за словами украiнського поета, приходить лише раз на тисячу лiт.

А якоi думки про Івана Мазепу був славетний отаман Запорозькоi Сiчi Іван Сiрко?

Іван Мазепа, у часи Сiрка ще молодий i, як казали, голiнний (бравий, завзятий, охочий до чого-небудь, можливо, й до авантюр, як тлумачиться це симпатичне слiвце), десь починаючи з 1669 року, був на службi в гетьмана П. Дорошенка.

У чинi генерального осавула числився дорадником, порученцем i навiть приятелем гетьмана, який з будь-ким не водився. Як такий, що «гарно тямив балакати» (риторику ж бо вивчав), часто виконував важливi мiжнароднi (десять мов знав!) та дипломатичнi доручення. Був – i не раз – посередником у переговорах з турецьким султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем.

Якось пiд час однiеi з таких поiздок до Криму (звiдти вiн мав вирушити ще й до Туреччини), коли гетьманського посланця супроводжував турецький загiн – Мазепа з татарами потрапив у засiдку на якомусь там шляху. Туркiв козаки ще в сутичцi нападу порубали, а Дорошенкового посланця схопили – та вiн i спротиву не чинив, своi ж бо козаки.

Але козаки, не довго думаючи-гадаючи, засудили його до смертi – за те, що «лишався з басурманами». (Дипломатичний ранг Мазепи iм абсолютно нiчого не говорив, та вони й слухати нiчого не хотiли: з татарами злигався – смерть йому! Амба!)

Мазепа попросив слова перед стратою – його збиралися повiсити на якiйсь там гiлляцi.

– Гм, – гмикнули козаки, – хай говорить, послухаемо, чи вiн хоч умiе язиком орудувати.

Мазепа й заговорив…

Кошовий отаман Сiрко був вражений мудрою красномовнiстю полоняника, подумав, вуса покрутив i, зрештою, присуд винiс:

– Не вбивайте його. Може, колись вiн стане в пригодi Батькiвщинi.

Кошовий як у воду дивився.

А ловелас… Козацький донжуан…

Гм… Мазепа був i таким, з пiснi, як кажуть, слова не викинеш – козацьким донжуаном, як його в Європi охрестили.

Що ж, i жiнок, братове, треба любити, бо як же чоловiковi без них, га? Як i без любовi (тут мимовiльно i ловеласом будеш, i донжуаном). А все iнше починаеться потiм, пiсля любовi. Чи разом з нею. А любов нам дарують – вiдкриття, правда, небозна-яке – тiльки жiнки.

Правий був i Олександр Сергiйович Пушкiн, коли писав про любов Мазепи.

Хоча… В одного з авторiв, який писав по гетьмана, прохопився насамкiнець гiркий абзац:

«Шкода тiльки, що через справжне кохання, в якому нiчого легковажного не було, згодом зробили з нацiонального героя Украiни такого собi ласого до дiвчат стариганя».

Не вiдаю, як щодо iнших, а я особисто спочатку пiзнав Мазепу – за iсторичними джерелами, звiсно, – лише як гетьмана, полiтика, державотворця, який хотiв створити незалежну Украiну, а ось як людину, якiй нiщо людське не було чужим, я Мазепу спiзнав, лише дiзнавшись про його любов до Мотрi Кочубеiвни. І вiн менi став близькiшим i зрозумiлiшим, щоб не сказати, живим.

У 1818 роцi знаменитий англiйський поет Джордж Байрон напише одну з найвiдомiших своiх поем пiд назвою «Мазепа». Вона неодноразово перевидавалася рiзними европейськими мовами.

Ще б пак!

Поема так поетично-яскраво й романтично подала «любовну трагедiю» украiнського гетьмана, що всi були в захопленнi. Вона стала поштовхом до написання поем, присвячених гетьману, iншими поетами, серед найвiдомiших – «Мазепа» Вiктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкiна (1829), «Мазепа» Юлiуша Словацького (1839). Романтичний сюжет надихнув до написання симфонiчних опер пiд однойменною назвою «Мазепа» генiальних композиторiв Ференца Лiста та Петра Чайковського.

У Джорджа Байрона Мазепа, пiдсумовуючи свое життя i «подвиги» на любовнiй нивi, трохи з сумом зiзнаеться на прощання:

…Кохав я i коханим був…
Та ви ще слабкiсть цю солодку
Не вiдчували – так я чув…
Ну що ж! То я скiнчу коротку
Свою поему мук i втiх…

І трудно збагнути, чого було бiльше в справжнiй його любовi: мук чи втiх?

Але одне ясно-ясненько: Мазепа кохав i коханим був…

А щодо мук i втiх, то вони будуть – якщо любов справжня…




Частина перша





І такоi чарiвноi ночi забевкав у Батуринi дзвiн…


Як я чув… гетьман Мазепа, поза iншими своiми чеснотами, приваблюе легко до себе своiм чаром жiнок, як хоче.

    Із донесення французького посла месье Бонака.

Не поможуть i чари, як хто кому не до пари!

    Із кредо панi Кочубеiхи, що його вона затято дотримувалася в iсторii, про яку й пiде мова у цiй повiстi.

Однiеi чудовоi, просто-таки чарiвноi травневоi ночi, коли так i хотiлося захоплено процитувати Миколу Васильовича Гоголя, – пам’ятаете: «Чи знаете ви украiнську нiч? О, ви не знаете украiнськоi ночi! Пригляньтесь до неi: з середини неба дивиться мiсяць. Безмежне склепiння небесне розiйшлося…» Ну i так далi, i так далi; так ось, такоi чарiвноi травневоi ночi… Нi, чорт забирай, це була саме та нiч, про яку пiзнiше, через сто з лишком рокiв, зачаровано писатиме Михайло Петрович Старицький:

Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай!
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!

Чи Олександра Сергiйовича Пушкiна хутчiй процитувати класичнi рядки:

Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо. Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух. Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Луна спокойно с высоты…

І так далi… (Любителi украiнськоi – незвичайноi! – ночi можуть самi прочитати поему Пушкiна «Полтава», про яку в нас ще буде мова.)

А щодо згаданих у Пушкiна тополь, то… Нi, нi, це просто необхiдно вам розповiсти, бодай i у виглядi вставноi новели. Так ось… В Украiнi росте одинадцять видiв тополь. Наприклад, тополя тремтяча, або осика, тополя чорна, або осокiр, тополя бiла, тополя пiрамiдальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамiчна, тополя сiрувата – гiбрид бiлоi i тремтячоi…

Уявити Украiну без тополi аж нiяк не можна. Це мiфiчний образ-тотем давнiх слов’ян, а з ХIV столiття – украiнцiв, персонаж фольклору, символ сумноi дiвчини.

Наприкiнцi весни в Украiнi неодмiнно влаштовувалося пишне свято Тополi. У селi обирали найвродливiшу струнку дiвчиноньку, якiй зв’язували над головою руки. Потiм iх прикрашали рiзнобарвними стрiчками, хустками, намистом тощо. Дiвчину водили селом, полем, лугом, спiваючи ритуальних пiсень:

Стояла тополя край чистого поля,
Стiй, тополенько, стiй, не розвивайся,
Буйному вiтроньку не пiддавайся…

Тополя вважалася сакральним, священним деревом, i рубали ii лише для жертовних вогнищ. В украiнському фольклорi це символ засмученоi безталанноi дiвчини. Висаджувалися тополi здебiльшого на узбiччях дорiг, бiля господи, тож украiнську хату, як i село, без неi не уявити. В поемi Т. Шевченка «Тополя» – персонiфiкований образ тополi-дiвчини, яка так i не дочекалася коханого.

Таку пiсню чорноброва
В степу заспiвала.
Зiлля дива наробило —
Тополею стала.

Андрiй Малишко переосмислив народнопоетичнi символи тополi. В його поезii вона уособлюе рiдну землю, ii багатостраждальну iсторiю

.

Украiно моя, далi, грозами свiжо пропахлi,
Польова моя мрiйнице. Крапля у сонцi з весла.
Я вiддам свою кров, свою силу i нiжнiсть до краплi,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Так ось такоi чарiвноi травневоi ночi числа десь так двадцять п’ятого, року 1704-го, коли в Батуринi квiтли вишнi, неймовiрно тьохкали-лящали соловейки й трiщали перелази (чи козаки до дiвчат через тi перелази стрибали, чи навпаки, дiвчата до козакiв – хто iх розбере), близько пiвночi, як у небi над Батурином пiднявся i золотим сяйвом спалахнув мiсяць уповнi, отодi зненацька над Батурином тривожно, як на сполох – так воно, вочевидь, i було, – раптом бевкнув дзвiн.

Властиво, не бевкнув, а хтось на дзвiницi вдарив у набат: бим-бим-бим!..

Але народ, зачувши дзвiн генерального суддi, сипонув на вулицi, вертячись та озираючись навсiбiч: де бiда? Де лихо?

Чого вiн бевкае, як несамовитий? Чого народ баламутить?!

А нiч яка була, яка нiч! Так i хотiлося ще i ще цитувати славетного сорочинця: «Божественна нiч! Чарiвлива нiч!.. А вгорi все дише, все чудове, все урочисте.

А на душi i безмежно, i дивно, i роi срiбних видiнь зграйками виникають у ii глибинi.

Божественна нiч! Чарiвлива нiч!.. Пiснi заспiвують скрiзь тихо. Благочестивi люди вже сплять…»

Але в Батуринi такоi ночi вже не спали – нi благочестивi, нi якi iншi люди. І пiдняв iх набат iз дзвiницi домашньоi церковки пана генерального суддi Кочубея. Церковний дзвiн – приналежнiсть деяких релiгiйних культiв: християнства, синтоiзму (синто японською – шлях богiв) та iнших. Використовують у православних i католицьких релiгiях головно для ритуального оповiщення вiрян про церковнi служби. (Яка служба опiвночi?) А звичай дзвонити у дзвони зародився ще в древнiх культах – шум-гам та гучне бевкання вважалися магiчними, що вiдлякують нечисту силу, злих духiв, чортiв та iншу нечисть. Але яка нечисть напала на садибу пана генерального суддi, що ii доводиться вiдганяти дзвонами?

А набат не вгавав. То, може, правий був той самий Гоголь: мордуються люди. А чого? З якоi лихоi причини?

Якесь птаство, що за звичкою влаштувалося пiд крiвлею дзвiницi тихо-мирно переночувати, як то траплялося ранiше не раз, цього разу змушене було фуркнути навсiбiч. А глухий дзвонар Микита Голуб (того й глухий, що все життя свое бевкае у дзвiн), вже не чуючи дзвону, калатав i калатав: чи на пожежу, чи на яку бiду, не iнакше, як чортiв розганяючи, що тiеi ночi напали на обiйстя пана генерального суддi, чи православний люд згукуючи, чи, зрештою, застерiгав мешканцiв про напад на мiсто кочових людоловiв, як то в тих краях ранiше траплялося не раз…

Бовкання неслося з боку урочища Чорна Рiчка (це за межами мiськоi фортецi), де в тi часи знаходився (та вiн i нинi там, правда, вже дещо переобладнаний) мурований будинок – резиденцiя генерального суддi. Там на першому поверсi мiстилися тодi судовi примiщення, а в двокамерному пiдвалi була в’язниця, звана ще хурдигою.

У 1700 роцi будинок iз 130 десятинами землi став власнiстю пана генерального суддi Василя Кочубея.

Поблизу тiеi кам’яницi в садибi Кочубея, крiм численних дворових та господарських будiвель, посеред чималого парку iз старими деревами – коли по веснi вкривалися буйноквiттям розкiшнi липи – а старi липи квiтли щовесни мовби востанне, – роi бджiл вилися над ними, i тодi все навколо пахло медом (який-небудь дотепник нюхнувши тих пахощiв, бувало, вверне: пахнуть, мовляв, медом, як i речi пана генерального суддi), i де був чималий став, створений на перегаченiй Чорнiй рiчцi (того й Чорна, що вода в нiй така; буцiмто в тому урочищi колись розбiйники чатували на мандрiвникiв – людей убивали, а в рiчцi, в ii ковбанях добро награбоване ховали – от вода й почорнiла, i люди стали рiчку Чорною звати), але, попри колiр, вода в рiчцi мiсячноi ночi вiдливала срiблом – може, навiть чорненим, i де-де на плесi чувся плескiт – вистрибували чималi коропи, що iх пан генеральний суддя так любив, звичайно ж, смажених; так ось неподалiк панського будинку стояла Введенська дерев’яна церква – мiдний хрест на ii банi золотом вiдбивався у водi ставка, тож такоi чарiвноi ночi, коли безгучно лiтали кажани й сюрчали-тюрлюкали коники, iз дзвiницi домашньоi церковки пана генерального суддi, раптом опiвночi, як Батурин вже влiгся i заходився дивитися першi сни, такi ж золотi, як i мiсяць над мiстом, на сполох тривожно забевкав набатом чималий i досить таки лункий дзвiн (язикатий, казали про нього батуринцi), що його городяни вiдразу ж розпiзнавали серед iнших дзвонiв.

Якусь мить у вухах батуринцiв ще вiдлунював набат, а тодi – теж раптово – почувся несамовитий жiночий крик. Чи – вереск. Високий, пронизливий, неприемний, що роздирав i вуха, i душу.

Якась нещасна кричала й побивалася. І спершу невтямки було збагнути ii верескотню – яке ж лихо з нею лучилося? А тодi до батуринцiв дiйшло: нестямно кричала-волала панi Кочубеiха, жiнка взагалi нiби ж статечна, поважна, як матрона. То яке лихо прийшло до пана генерального суддi, що жона його Любов Федорiвна так побиваеться серед ночi? Та Любов Федорiвна, яку пан генеральний суддя дуже кохав, у всьому iй потурав i навiть сам слухався ii. «Це ти в себе, у судi генеральний старшина, а вдома пiд моею орудою, ти – козачок!..» – так частенько панi Кочубеiха повчала пана Кочубея. І що таке з нею нагальне лучилося, що панi так репетуе опiвночi, i репетуе чи не на все мiсто. Це тiльки вона, панi Кочубеiха, могла велiти серед ночi – накипiло в жiнки чи що? – вдарити в набат, а тепер, пiсля своерiдного музикального вступу, дала волю своiм почуттям i заодно й голосовим зв’язкам.

Бiля садиби пана генерального суддi у свiтлi мiсяця уповнi вже зiбравшись – ба збiгшись, як на пожежу! – тупцювалося чимало батуринцiв.

Любов Федорiвна, погрожуючи комусь угорi, аж у районi мiсяця, стисненими кулаками (пристойнi в жiнки кулаки, як у доброго дядька), кричала, як кажуть, вiд душi:

– Люди-и-и!!! Православнi!!! Та що ж це коiться?! Бiдство несусвiтне! Дщерь мою вночi похитив, – о, Господи, спаси й помилуй милостивий!

Хто «похитив»? Яку «дщерь»?

– А той, що при владi. Думае, як з булавою, дак йому вже й море по колiна. Дiвиць уже може похитить. Але е i над ним цар – у самому Петербурзi. От вiн йому покаже, як дiвоньок невинних серед ночi красти!

Батуринцi все ще не могли збагнути. Яку дiвицю?

Тож тiлько в пiснi спiваеться, що якусь там Галю, Галю-роззяву викрали отi самi… Пригадуете:

Їхали козаки
Із Дону додому,
Пiдманули Галю —
Забрали з собою.

Дiвчинi, може, клопiт, а вони ще й виспiвують:

Ой ти, Галю, Галю молодая,
Пiдманули Галю —
Забрали з собою.
«Поiдемо з нами,
З нами, козаками,
Лучче тобi буде,
Як в рiдноi мами…»

Га? Ви чули про таке? Щоби в козакiв-гультяiв та було лучче, як в рiдноi мами! Галя й повiрила – дурне дiвчисько, «покозакувати» iй, бачте, закортiло. А чим скiнчилося? Гемонськi та анахтемськi козаки-гультяi повезли викрадену дiвчину темними лiсами, а тодi, нiчого кращого не придумавши, «прив’язали Галю до сосни косами…» Назбирали хмизу й пiдпалили сосну. От гемонськi iроди!

Сосна палае, а Галя, певно, поумнiвши, кричить-промовляе:

«Ой хто в лiсi чуе,
Нехай той рятуе,
Ой хто дочок мае,
Нехай научае…»

Та ще темненькоi ночi гулять не пускае… І правильно. Нiчого з козаками темними ночами i лiсами темними колобродить.

А бiльше дiвчат мовби й не викрадали. Може, деiнде, але не в Батуринi. То чого ж панi Кочубеiха репетуе, що хтось «похитив» ii дщерь? Хай краще вдома тримае та гуляти до козакiв не пускае оту дщерь, тодi й бевкати серед ночi у дзвiн вiдпаде потреба.

Хтось, занепокоений раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, нiким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, бiду вiщувати, лихо накликати:

– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозi воно. Живе серед вас чоловiк, котрий потай темноi ночi пустить у дiм ваш гада, i гад той вас усiх пожере, а дiм ваш спопелить i в руiну його перетворить… Стережiться того лиходiя! Вiн живе серед вас, чоловiк той зовнi, а в серединi – диявол. Не дайте йому вас погубити!

Було й таке.

Не iнакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навiщувала три короби жахiв. Баба та… У батуринцiв тодi й волосся сторч на головi стало. А вона й щезла, баба та…

Стали батуринцi гадати – хто ж вона така? З часом i забули. Дарма. Не iнакше як вiдьма. Буцiмто з Конотопа [4 - Недарма ж Грицько Квiтка-Основ’яненко для своеi повiстi – правда, це станеться пiзнiше, – вiдьму з Конотопа взяв. Так i книжку свою назвав: «Конотопська вiдьма».], бо там осiдок вiдьомський та чаклунський.

А вiдьми, щоб ви знали – чаклунки, чародiйки, чарiвницi, обавницi, босоркинi-потворницi – бувають родимi i вченi. Останнi найбiльше шкодять, бо своi знання набувають вiд старих чарiвниць. Або й вiд самого чорта. Кому лихо пiднесуть, а кого й застережуть вiд лиха. От i вiдьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, ii роздивитися гаразд не встигли. Та i як ii, лиху чарiвницю, яка iнодi й доброю бувае, роздивишся, як вона на позiр нi баба, нi дiвка, нi жiнка. А таке щось… Хоча може бути i бабою, i дiвкою, i жiнкою водночас. Як це iй удаеться? А дiдько те знае! Вiдьми – вони на все здатнi i все тямлять. Може бути така босоркиня i кралечкою, i потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоiсь тварi чи й речi iз хатнього вжитку… А виявити вiдьму можна лише пiдсмажуючи молоко на сковородi. Чи поклавши на порiг розжарену пiдкову. Або й вiдварити у водi шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростiше вiдьму так можна викрити. Спiймати ii, до нiг каменюку важенну прив’язати та у воду ii на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бiсiвка! Вiдьма клята… Але тодi, як вона, чортiвка, з’явилася в Батуринi, люди не встигли так зробити. А була вона нi баба, нi дiвка, нi жiнка… І краля, i потвора водночас… Та й почала пасталакати i своiм просторiкуванням люд хрещений страхати. Про того чоловiка, який серед батуринцiв живе, та якось комусь дiм вiдчинить i гада до нього впустить, а гад той усiх у домi тiм пожере, дiм спопелить i на руiну його перетворить… І всi-всi загинуть – i малi, i старi…

– Який чоловiк? – встигли ii запитати, а вона:

– От як гада у вашу хату впустить, так i взнаете, який… Лихий та поганий, хоч i людськоi породи, а гiрше бiса…

Навiщувала таке, напророчила сiм кiп лиха i зникла. Як зникла? А дiдько його вiдае як… Вiдьми, щоби ви знали, можуть i невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крiзь стiну та воду, крiзь дерево i в землю провалюватись, i в небо злетiти… А можуть на очах у якусь кiшку перевтiлитись – няв-няв, i щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечi – дядьковi чи жiнцi – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заiрже i помчить геть з вiдьмою на собi… Ось так i в Батуринi сталося. Настрахала бiдний люд i зникла. Наче в повiтрi, анахтема, розчинилася.

А в Батуринi тiеi ночi дак i не спали. Та i як ти заснеш, як вона лихо наврочила…

І зникла, як ii й не було, дiдько б ii забрав!

Отаке якось у Батуринi зчинилося, всi довго про ту вiдьму та ii вiщування згадували… А може, вiдьми – це вже потiм засумнiвалися, – не було, а все те… Все те чутки-плiтки, пасталакання чиесь?…

Але як забевкав тiеi ночi знагла дзвiн, переполошилися: а раптом то пророкування вiдьми з Конотопа збуваеться, га? Заходилися так i сяк гадати – чого це серед ночi, як на пожежу, на бiду яку, дзвiн забевкав? А раптом той чоловiк лихий до когось уже гада впускае?

Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеiв збiглися – розiбралися, чого це дзвiн бевкае. Виявляеться, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночi доньку Василя та Люби Кочубеiв, юну Мотроньку – дiвча ще, як курча. А вiн, як той шулiка – налетiв, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годi! А ще гетьман!

От панi Кочубеiха i велiла пановi Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тодi вже пiзно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвiн у домашнiй церквi «на гвалт», щоби всякий дiзнався про iхне «бiдство».

Чарiвник вiн лихий, Мазепа! Змiй-спокусник!!!

Любов Федорiвна, щораз сапаючи побiльше повiтря в легенi – а воно в Батуринi цiлюще, – кричала й кричала про свое «бiдство», гвалтуючи народ, а на несмiливе зауваження пана Кочубея: «Тихiше, рибонько, ще люди почують!» – вiдповiдала: «А я й гвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещенi та молитовнi, чули, як пан гетьман свавiльничае, здурiвши на старостi своiх лiт! Та чужих дiвиць викрадае серед ночi!..»

Батуринцi були вкрай розгубленi й добряче спантеличенi. Однi не вiрили, що таке можливе у свiтi бiлому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночi «дщерь» генерального суддi, iншi вже кляли пана гетьмана на чiм свiт стоiть! Та вiн же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральноi старшини, входить до козацького уряду; пiсля гетьмана вiн – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такоi особи вночi пан гетьман викрав доньку?

Іншi вiрили. Бо вiн, як той, як його… Ага, згадав: як змiулан – демон змiевидний. Є, е i така потвора у свiтi нечистi, порядних та святих там не бувае. Змiулан вiн, справжнiй змiулан! Любить побратися з жiнкою, бо любов iй, нещаснiй, навiе, наврочить iй, чарами своiми злими зачаруе, та ще заслiпить ii багатством, що приносить його зi скарбiв, схованих у землi. Дурепа й повiрить його клятвам любовi – а вiн перед нею хiба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюеться – а чи ж багато жiнкам треба?! От i кинеться в обiйми такому, од якого й очей не вiдведеш. Бiдолашна й повiрить, що вiн князь, i почне жити з тим писаним красенем, не пiдозрюючи, хто вiн насправдi, чортяка той, що змiуланом зветься. А що потiм? Вiд такого шлюбу й народжуються iстоти змiiноi породи, а тому гаддю не було й немае переводу. Бо ж ми, жiнки, вiримо, любимо, коли нам туману напускають…

І Любов Федорiвну, що все ще невтомне репетуе, можна зрозумiти – як матiр викраденоi дщерi. Хай репетуе, хай верещить. До кого ж iй за помiччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких органiзацiй з прав людини тодi ще не було. Як i Верховного суду. Хоча… Батько викраденоi дщерi – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавiлля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) i вiн не може чинити спротив – суду, навiть генеральному, гетьман не пiдлягае.

У Церквi святiй треба порятунку шукати, до епископа кланятись, до святих отцiв. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своею шури-мури крутив, любощi грiховнi розводив.

А пiсля епископа – хай хутчiй забороняе Мазепi на хрещеницi своiй женитися, хай сувору епитимiю на нього накладае – до царя в Москву суплiку таемну послати. Мазепа хоч i гетьман, але, слава богу, не самостiйний, цар над ним, як той Кощiй Безсмертний нависае. Вiн його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодае. Хай i не думае, хай не сподiваеться дiвка в постiль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла, грiховодниця молода. Гетьмана iй подавай. А в монастир ти не хочеш, га? Як будеш супротивиться, аж загуркочеш у монастир i будеш там у любовi до Бога клястися та грiхи своi спокутувати. Там iгуменша тебе приборкае, лошиця, яка розгулялася на луках! Хвицяе, брикаеться та iржить: до гетьмана хочу! Буде тобi гетьман! Ой буде! Чуеш, як дзвiн бевкае?… О, а чого це вiн вмовк, чого це йому зацiпило? Василю, чуеш, Василю, – побiгла до чоловiка, сонного його стягла з постелi: ану вели, щоби знову у дзвiн бевкали… Та протри своi баньки. Як дзвiн ще трохи помовчить, то я тобi так побевкаю, та-ак…

Знову пiсля короткого перепочинку забевкав дзвiн.

Та ледве вiн по якомусь часi, певно, стомившись, – не дзвiн, а дзвонар, старий i глухий Микита Голуб, – урвав свое бовкання, як знову заголосила – от же невтомна! – панi генерального суддi жона:

– Украв!.. Мазепа чортiв! Доньку нашу Мотрю, дщерь нашу незайману. Побiгла вона до нього, старого ловеласа, серед ночi. Бодай i мiсячноi, але ж ночi!..

Батуринцi хоч i звикли – таке життя – нiчому вже не дивуватися, а тут – дивувалися:

– Як вiн ii викрав, коли вона, дщерь твоя, як ти голосиш, до нього сама серед ночi лошицею гайнула?!

Але збити з пантелику панi Кочубеiху було не просто – навiть батуринцям. Роз’яснила люду, що вже пiд мiсяцем клекотiв i вирував бiля ii обiйстя:

– Того й побiгла дщерь до нього, старого корча, що вiн ii викрав…

– Дак викрав чи сама дщерь до нього побiгла? – доскiпувались.

– І викрав, i… побiгла. Сердешна моя Мотря… Побiгла, бо вiн ii викрав – як не побiгти, коли ти… викрадена.

Голосила, як тiльки не називаючи свою дщерь, та ще нiжними iменами: Мотря, Мотрона, Мотрононька, Мотронка, Мотречка, Мотруся, Мотрушка, Мотя…

І ще вживаючи з десяток ласкавих варiантiв iменi Мотря… Ось кого в неi сеi ночi викрав той старий корч – сивина йому в голову, а чорт у бороду. Це ж треба – на дитиноньку спокусився, чортiв ласун!

Батуринцi й повiтря сапнути не встигли, як панi суддиха нове звинувачення проти пана гетьмана висунула:

– Татарин!! Справжнiй тобi мурза-людолов!

– Тю!.. – хтось iз батуринцiв уже встиг отямитись. – Чого це вiн татарин, як пан гетьман – ось вам хрест святий, – з дiда-прадiда наш козак! І роду нашого, козацького.

– Еге, нашого! А дiвиць краде, як кримчак-людолов!.. – Панi суддиху не просто було збити з iстинного в ii розумiннi шляху, якщо вже вона на нього виблудила. – Ханюга iхнiй, хоч i вдае нашого гетьмана!

І панi суддиха, розiйшовшись, ким тiльки не називала Пана гетьмана! Треба вам сказати – та ви й самi це знаете, – що жiнка, як розiйдеться, слiв не позичае. А панi Кочубеiха й поготiв будь-якому спудею-грамотiю могла баки забити. Всi тiльки й дивувалися: i де у неi стiльки тих слiв – мiцних та крутих – вмiщаеться у ротi, а вiн же в неi – губи бантиком.

Пан генеральний суддя, бувало, скаржився:

– Еге, маю два вiки жити, бо за один свою жiночку не переслухаю! Тiльки два вуха i маю. А тут би менi ще хоча б одне не завадило!

Таке ото дiялось однiеi чарiвноi мiсячноi ночi року 1704-го у славному Батуринi, столицi гетьманськiй.



Адмiнiстративними центрами гетьманськоi Украiни протягом iснування украiнськоi держави у так званiй формi гетьманату (Гетьманщини) з 1654 по 1782 рiк послiдовно були мiста Чигирин, Батурин, Глухiв. (Сьогоднi вони е «основними вiхами нацiональноi iсторii».)

Чигирин був першою столицею гетьманiв Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка, Батурин – гетьманiв Дем’яна Многогрiшного, Івана Самойловича та Івана Мазепи. Глухiв стане третьою i останньою столицею гетьманату.

Сьогоднi Батурин – всього лише селище мiського типу Бахмацького району Чернiгiвськоi областi. Розташований на лiвому високому березi Сейму в досить мальовничiй мiсцевостi за 190 кiлометрiв вiд Киева i за 170 – вiд Чернiгова.

Належить до iсторичного регiону Чернiгово-Сiверщини. В часи Киiвськоi Русi це була територiя Чернiгiвського князiвства. Згодом – Чернiгiвськоi землi, у складi якоi видiлилося кiлька малих удiльних князiвств. За свiдченням археологiв, Батурин та його околицi були заселенi ще у V ст. до нашоi ери! У ХІ – ХІІІ столiттях тут було давньоруське мiсто з дерев’яними укрiпленнями, його знищили татаро-монголи у 1240-х роках. На мiсцi покинутого городища у 1620-х було засновано мiсто Батурин.

За однiею з версiй, назва мiста утворена вiд прiзвища короля Стефана Баторiя. (До речi, за походженням угорець, рiдною мовою його звали Іштван Баторi.) Але ця версiя, хоч i поширена в лiтературi, не вiдповiдае дiйсностi, адже в часи правлiння Стефана Баторiя (а королем Польщi вiн був у 1576–1586 роках) Чернiгово-Сiверщина перебувала у складi Московського царства [5 - Польським королем Стефаном Баторiем воно не могло бути засноване: по-перше, воно б тодi звалося Баторiем, а по-друге, на час заснування мiста короля Стефана Баторiя вже не було серед живих. А посмертно давати чиесь iм’я мiсту тодi не було прийнято – новий король на це б не погодився. Поселення виникло значно ранiше, нiж королювання Стефана Баторiя (роки його життя – 1533–1586). Назва походить вiд прiзвища Батура (великий батiг, так, очевидно, звався перший осадник у тих краях, козак Батура).].

І польська влада й поткнутися не могла у тi краi. Лише у 1618 роцi пiсля перемир’я (так зване Деулiнське) мiж Польщею та Московським царством цi територii офiцiйно вiдiйшли до Польщi й стали прикордонними. Разом з Батурином до прикордонних мiст-фортець цього краю належали Конотоп, Кролевець, Глухiв, Новгород-Сiверський. У 1625 роцi почалося будiвництво прикордонного Батуринського замку на високому правому березi Сейму – за ним закрiпилася назва «Литовський замок» (Польща тодi була в супрязi з Литовським князiвством), а ще пiзнiше в одному з описiв Батурина за 1654 рiк його вже називали «панський двiр».

Це був невеликий за площею замок, оточений дерев’яно-земляними укрiпленнями, що складалися з рову, валу й дубового частоколу. До замку з боку рiчки пiвколом сусiдилась фортеця, теж оточена ровом i земляним валом з дубовим частоколом. В’iзд до фортецi – через двi брами з баштами. Але, крiм них, було ще шiсть нарiжних башт – з боку рiчки, рову й валу не було, крутосхили там неприступнi.

Якийсь час Батурином володiли польськi магнати. У 1632 роцi мiсто захопило й дощенту спалило московське вiйсько. Знищивши Батурин, москалi, як вони казали, «убрались восвояси», а мiсто з попелу й руiн вiдтворили заново.

Нарештi у 1648 роцi батуринськi козаки здобули замок i фортецю, перебивши шляхту, яка там було сховалася. Пiсля того Батурин став сотенним мiстом Чернiгiвського полку. Батуринська сотня налiчувала 99 козакiв (сотим був сотник), згодом вона увiйшла до Нiжинського полку.

З 1654 року Батурин одержав статус мiста з мiсцевим самоврядуванням, яке тодi називалося магдебурзьким правом. Керiвним органом був мiський магiстрат.

Пiсля Переяславськоi ради Батурин перейшов пiд егiду московитiв – доросле населення присягнуло на вiрнiсть московському царевi. Мiсто мало 360 козакiв, 275 мiщан, 31-го представника козацькоi старшини, 4 земських старости та бурмистра. Кiлькiсть дворiв тодi в мiстi була 650, населення – понад 5 тисяч чоловiк.

Коли московити окупували Батурин, iхнi чиновники зробили перший детальний опис: «Город Батурин стоит подля реки Семи. Под городом течет в реку Семь озеро Поповка. Около посаду, с трех сторон к озеру сделан город, земляной вал: по обе стороны того вала огорожено дубовым бревеньем. В том земляном городе сделаны три вороты проезжие: на двух сторонах башни покрыты тесом, на третьих воротах башни нет: глухих наугольных шесть башен: башни без верхов. Около того ж земляного города, вверх к озеру, огорожено стоячим острогом, башен по той осторожной стене нет. Межи той осторожной стены, к воде, рытвиною, сделаны ворота. Да в том же городе по башням и по стене 9 пищалей, чугунные, железные. Да в том же городе поставлена церковь деревянная во имя Святителя Николы Чудотворца… Да в том же городе Батурине над озером на горе сделан панский двор: около того двора сделана осыпь земляная, на тоя осыпи огорожено стоячим острогом дубовым бревеньем облым, меж того острогу сделаны ворота проезжие, на воротах башня, да три башни глухие, покрыты тесом. Около того двора, подле острожной стены, с трех сторон сделан ров, а тот острог перегорожен надвое стоячим острогом и сделаны два рва подле тех стен».

У 1666-му Батурин спопелила пожежа, але мiсто, фортеця i замок швидко вiдбудували. Укрiплення були такими неприступними, що польська армiя, яка намагалася завоювати Лiвобережну Украiну, йдучи на Глухiв, так i не змогла здобути Батурин. Через два роки в його замку розташувався московський воевода Тимофiй Клокачев з гарнiзоном стрiльцiв. Це не сподобалось батуринцям – московити поводилися в iхньому мiстi, як окупанти. На початку 1668 року городяни повстали, перебили московських стрiльцiв, а воеводу Клокачева закували в кайдани i вiдправили в Чигирин до гетьмана Петра Дорошенка.

Чигирин тодi почав занепадати, i на Лiвобережнiй Украiнi заговорили, щоб столицею зробити Батурин. Це почалося за гетьмана Дорошенка, але вже за його наступника, гетьмана Дем’яна Многогрiшного, якому на козацькiй радi в Глуховi вручили булаву i було прийнято офiцiйну ухвалу: новою гетьманською столицею стае Батурин. (Не виключено, що основною причиною такого рiшення було вигiдне розташування Батурина в центрi Сiверщини, та й новий гетьман Многогрiшний був родом з тих краiв – з мiста Коропа, що поблизу Батурина.) Спершу вважалося, що Батурин буде тимчасовою столицею – доти, поки не вiдбудують Переяслав, зруйнований московськими вiйськами, але вiдбудова затяглася. Батурин був столицею козацькоi Украiни, себто Гетьманщини, за правлiння Дем’яна Многогрiшного, був нею за гетьманства Івана Самойловича, а з лiта 1687 року в Батуринi розташувався зi своiм двором новий гетьман Украiни Іван Степанович Мазепа. І на всiх законних пiдставах поселився у замку, що колись звався «литовським», а тодi вже просто – «панський двiр». І поселився як новий володар не лише Батурина, гетьманськоi столицi, а й усiеi Лiвобережноi Украiни, що тодi, дякуючи полякам та московитам, була розчахнута навпiл, на двi половини – Лiвобережну i Правобережну…

За часiв гетьманування Івана Мазепи Батурин сягнув найбiльшого свого розвитку. У 1669–1684 роках було грунтовно реконструйовано Литовський замок – цитадель Батурина. В замку були двi мурованi будiвлi – великий гетьманський палац i менша за розмiрами скарбниця. Палац був одноповерховим, включав три основнi примiщення (палати), двi з яких мали печi, облицьованi полив’яними кахлями рiзних типiв, а також сiни i допомiжнi помешкання.

Загалом у Батуринi з передмiстями налiчувалося 40 церков, бiльшiсть iз них, правда, були маленькими домовими церквицями в садибах козацькоi старшини. Мiсто прикрашали п’ять великих храмiв, з них чотири збудованi гетьманським коштом. Поряд з ними стояла мурована дзвiниця, пiзнiше вiдома серед батуринцiв як «Мазепин стовп». Найбiльша церква – Миколаiвська – мала п’ять бань.

Паралельно до головного «прошпекту» проходили ще двi вулицi, iх перетинали чотири поперечнi вулицi, завдяки цьому утворилися чотирикутнi квартали зi щiльно розташованими садибами невеликих розмiрiв – вiд 500 квадратних метрiв до тисячi. На територii фортецi було 250 садиб, у яких мешкало 1500 осiб. У кожнiй садибi було по одному чи два житлових будинки на пiдклiтах – нижнiй поверх використовувався здебiльшого для господарських потреб.

У Литовському замку мiстилася й Генеральна вiйськова канцелярiя, вищий орган виконавчоi влади в тодiшнiй Гетьманщинi.

На другому мiсцi в Генеральнiй радi вiн, Василь Леонтiйович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то вiн би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судiв вiн, Василь Леонтiйович, i цар, i бог. Та й полкова й генеральна старшина у його вiданнi. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а вiн нiяк його не може зробити. Наче мiж гетьманом i ним прiрва. От i крутись – i там пече, i тут гаряче. Булава поруч, а до неi не дотягнешся…

– Бо – тюхтiй! – звично гне свое жона. – На таких, як ти, iздять. – І додае традицiйно: – Пора, пора вже тобi вирушати в похiд за булавою.

– Куди – в похiд? Що ти мелеш?

– Що чуеш. А в похiд до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що вiн щось там – придумай, – проти царя затiвае. От твое й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього мае… От i вiдхопиш булаву…

– От i вiдхопиш булаву, – слiдом за жоною повторив Василь Леонтiйович. І по хвилi зiтхнув: ах! Якби ж то нарештi пощастило вiдхопити ii, рiдненьку!.. Булава… Як ти близько i як ти водночас ще й далеко. Скiльки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважае, то те… І треба набиратися терпiння, хитрощiв та впертостi i знову тягнутися до неi, рiдненькоi…

Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кiнцi, яка колись була вiйськовою зброею – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трiсь! І ворога немае. А вже потiм ця палиця, але оздоблена усiма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.

У правiй руцi – булава, кулею прихилена здебiльшого до правого плеча свого господаря-носiя, головка ii виступае трохи вище плеча. Як на параднiй парсунi Богдана Хмельницького, першого украiнського гетьмана. Це, так би мовити, його офiцiйний портрет (чи, як у Квiтки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмiнна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Нi, нi, такого й бути не може. В подiбнiй позi з булавою бiля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.

Правда, траплялося, що на своему офiцiйному портретi гетьмани тримали булаву в лiвiй руцi. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – i так, i так. А деякi гетьмани на своiх парсунах i взагалi без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всi часи гетьманства за булавою була видима i невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.

А сьогоднi булава – це всього лише сувенiр. Така собi iграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували менi булаву – точна копiя справжньоi. Лежить у мене на шафi. Гляну… i що в нiй такого-сякого? А скiльки з-за неi було воен, пiдступiв, зрад. Всi поривалися до булави. Сирiч до влади.

Потiм поривалися до папахи – висока хутряна чоловiча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високоi посади. (Вищi офiцери, генерали-маршали незмiнно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)

Сьогоднi й папаха – архаiка. Символом влади стали на сотнi тисяч доларiв автомобiлi. І рахунки в банках…

А виготовляли ж iнодi булаву – м-м-м!!! Майстри вiд Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва i влади водночас.

У серпнi 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петровi Дорошенку привiлеi i серед них булаву «турецькоi роботи, золотим яблуком вiнчану, яке зроблено так, що свiтилося наскрiзно, як чарiвне тоненьке мереживо, а всерединi у ньому грали райдужно променi вiд граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кiнцi небесною блакиттю свiтило око бiрюзи; по яблуку та рукоятi йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових iскрин…»

Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!



У 2007 роцi московське видавництво «Вече» видало солiдний том «Сто великих казаков». У книзi й справдi наводяться бiографii ста великих, знаменитих, видатних козакiв Росii та Украiни. Звичайно, видання дещо суб’ективне – кого зарахувати до ста великих козакiв вирiшував – з особистих мiркувань-симпатiй – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять вiдсоткiв – плюс-мiнус – список видатних пiдiбрано правильно, тож ним i будемо оперувати.

Кого там не зустрiнеш, починаючи з Іллi Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше мiф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривонiс, Богун, Дорошенко, Разiн, Данило Апостол, Булавiн, Розумовський (iх, до речi, два), Залiзняк, Пугачов…

А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледiн…

…Павлов, Мамонтов, Корнiлов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…

І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…

Згадали. І на тiм спасибi, що серед ста великих козакiв спом’янули нашого гетьмана, який у першiй половинi свого життя був справдi видатним козаком. Та й ставши гетьманом, вiн не перестав бути козаком, адже народився i вирiс у краiнi козакiв.

Тож iще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пiзнiше став i гетьманом.

Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».

Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Украiну обдурював стiльки разiв i такi кривавi звiрства чинив (хоча б у Батуринi), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивцi… Хай придумуе для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.

Крiм ордена Андрiя Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Бiлого Орла. Король Польщi Август II нагороджував цим орденом магнатiв, якi пiдтримали його на виборах, серед яких був i гетьман Мазепа.

На той час це найвища нагорода Польщi i мала вона одну ступiнь. Являла собою медальйон iз зображенням бiлого польського орла i девiзом «За вiру, короля i закон». Орден носили на стрiчцi бiлого кольору з червоними смужками, 1713 року стрiчка стала синьою.

Крiм того, Мазепа мав княжий титул – князь Священноi Римськоi iмперii, що його надав украiнському гетьману 1 вересня 1707 року австрiйський iмператор Йосиф I.

За даними Вiкiпедii:

Про присвоення титулу зроблено запис у реестрацiйнiй книзi («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоення княжого титулу гетьману Мазепi отримати не вдалося через те, що вона не була викуплена. Іван Мазепа вручив Меншикову для викупу грамоти 3000 дукатiв, однак цi грошi Меншиков до Вiдня не передав. На думку Теодора Мацкiва, цi грошi Меншиковим були привласненi.

У квiтнi 1707 року, пiд час вiйськовоi наради в Жовквi, цар Петро I повiдомляе гетьману Мазепi про свiй намiр реорганiзувати козацьку армiю, що означало скасування самостiйностi украiнського вiйська i лiквiдацiю Гетьманщини. Крiм цього, княгиня Ганна Дольська у своему листi до гетьмана пише, що Меншиков, плетучи iнтриги, «рие яму йому i сам хоче стати гетьманом Украiни».

Щоб пом’якшити удар вiд такого рiшення, цар вирiшуе зробити Івана Мазепу князем Священноi Римськоi iмперii. З цiею метою в Посольському наказi було сфабриковано листа до iмператора Йосифа I про те, що нiбито Мазепа сам просить про князiвський титул. Пiсля вiдправлення цього листа до Вiдня Петро I доручае нiмецькому дипломату барону Генрiху фон Гуйссену вирiшити питання про князiвський титул для гетьмана Мазепи.

Сфабрикований лист, написаний нiбито гетьманом Мазепою, зберiгся в австрiйському державному архiвi. Вiн був дослiджений Теодором Мацкiвом i Орестом Субтельним, якi, зробивши графологiчну експертизу пiдпису на цьому листi iз справжнiми пiдписами гетьмана Мазепи, прийшли до висновку, що лист пiдписав не гетьман Мазепа. Також почерк написаного листа не збiгся i з почерком Пилипа Орлика, який писав усi гетьманськi листи.

І все ж за допомогою барона Генрiха фон Гуйссена Іван Мазепа отримуе титул князя. Надання княжоi гiдностi Мазепi було правочинним i без того, отримав вiн свою чи не свою княжу грамоту, тому що про князiвськiй титул Мазепи в Європi було загальновiдомо. Англiйський посол у Вiднi Фiлiп Медовс писав у своему звiтi за 26 грудня 1708 року, що «свого часу цар постарався для генерала Мазепи отримати гiднiсть князя Священноi Римськоi iмперii як винагороду за його службу в минулому». Популярний нiмецький журнал «Ной ерефнетер гiсторiшер Бiльдерзаль» у виданнi за 1710 рiк, згадуючи про Мазепу, писав: «Князь Мазепа як начальник i полководець козакiв».

Гетьман Мазепа, знаючи про iнтриги Меншикова i Петра I, в розмовi з Пилипом Орликом сказав: «…Я сам добре знаю, що вони задумали зробити зi мною i з усiма вами: мене хочуть задовольнити гiднiстю князя Римськоi iмперii, всю старшину викорiнити, нашi мiста забрати пiд свою владу, поставити в них своiх начальникiв та губернаторiв… Меншиков просив у царя для себе Чернiгiвське князiвство, через яке вiн пробивае собi дорогу до гетьманства».

Коли б автор називав глави свого роману, то цю неодмiнно нарiк би так:


«ЗАГАДКОВИЙ ЙОГАННЕС КОЛЕДИНСЬКИЙ, ЯКИЙ КОЛИСЬ ЖИВ У ГОЛЛАНДСЬКОМУ МІСТІ ДЕВЕНТЕРІ»

Се почалося задовго до Мазепи, у тi часи, коли Украiну в Європi називали Краiною козакiв. У тi часи, коли iсторiю стародавнього свiту заступило Середньовiччя – пiсля падiння Римськоi iмперii. У новiй iсторii украiнський народ на зламi формацiй опинився у непростих умовах, адже його пiвденно-схiднi кордони починаючи з ХV столiття терзали татарськi орди. І не було кому тодi захищати украiнський народ, тож вiн мусив сам дбати про свiй захист, аби вцiлiти на планетi Земля, через те i виник такий феномен, як козацтво. І п’ять столiть тому европейцi почали називати землю наших предкiв Ucraina terra cossacorum. Довгий час украiнцi тодi й особливо в пiзнiшi часи асоцiювалися з цiею неймовiрно вiдважною i мужньою верствою населення, загартованою у битвах з кочовими ордами – козацтвом.

«Козацтво назавжди увiйшло у свiдомiсть украiнського народу як символ його прагнення до свободи, демократii й нацiональноi незалежностi, забезпечило появу y нiй нових стереотипiв мислення, – писатиме академiк НАН Украiни В. Смолiй. – Однак перш нiж усвiдомити себе “полiтичним народом”, виразником “прав i свобод” украiнського етносу, козацькiй спiльнотi довелося пройти складний шлях своеi внутрiшньоi еволюцii.

Понад три столiття активноi дiяльностi козакiв на iсторичнiй авансценi – це велика, славна i трагiчна сторiнка, сповнена романтичним героiзмом i жахливим трагiзмом протистояння численним зовнiшнiм ворогам. Водночас це була епоха нацiонально-духовного i державницького утвердження украiнцiв як нацii, коли вони зумiли у нерiвнiй боротьбi не лише вiдстояти свою свободу й незалежнiсть, а й створити одну з найдемократичнiших для свого часу держав – Козацьку республiку. Своiм демократичним способом життя зi специфiчними традицiями, моральними i правовими нормами i принципами, з вiдповiдними державними й духовними iнституцiями, насамперед такими, як Киево-Могилянська академiя, ця Козацька республiка справляла значний прогресивний вплив не лише на спiввiтчизникiв, а й на загальноевропейський розвиток».

Тодi ж европейцi, називаючи наших предкiв козаками, i назвали гетьмана Івана Мазепу вождем Краiни козакiв.

Гетьман наш походив iз старовинного козацько-шляхетського роду Мазеп-Колединських, вiдомого з першоi половини ХVI столiття. Один з його предкiв у 1544 роцi одержав у ленне [6 - Лен – 1) у Захiднiй Європi за феодалiзму земельне володiння (рiдше якесь iнше джерело прибуткiв), яке васал одержував вiд сеньйора при умовi виконання вiйськовоi служби. З XII столiття передавалося у спадок. 2) Податок, який збирався з ленного помiстя.] володiння хутiр Кам’янець пiд Бiлою Церквою, який невдовзi розрiсся у чимале село, що за ним закрiпилася назва Мазепинцi. Там у родовому маетку 20 березня 1639 року i з’явився на свiт майбутнiй гетьман Украiни Іван Мазепа.

Батько його, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був високоосвiченою, передовою людиною для свого часу. Вiн брав досить дiеву участь у Визвольнiй вiйнi пiд проводом Б. Хмельницького, з яким був близько знайомий. Щоправда, за духом та й за вiком був ближчим до соратника i спадкоемця Богдановоi булави Івана Виговського, з яким у нього було мiцне взаеморозумiння. У 1654 роцi С. Мазепа став отаманом бiлоцеркiвського козацтва, але промосковських настроiв не подiляв. Пiсля обрання І. Виговського гетьманом Степан Мазепа за його дорученням iздив до Варшави на переговори з королем Яном II Казимиром, що закiнчилися пiдписанням Гадяцькоi угоди. С. Мазепа до кiнця свого життя залишався прихильником пропольськоi орiентацii, що переважала серед козацьких старшин Правобережжя пiсля Б. Хмельницького. Батька не стане у 1665 роцi – синовi Івану тодi пiде 26-й рiк. Саме тодi польський король настановить його чернiгiвським пiдчашим.

Дитинство Івана промайнуло на тлi козацького життя – нiким, окрiм як козаком чи козацьким отаманом, маленький Іван себе й не уявляв. Вiн уже був пiдлiтком, як почалася Нацiонально-визвольна вiйна украiнського народу пiд проводом Богдана Хмельницького, тож Іван Мазепа з дитинства був у гущi тогочасних подiй i змалку себе готував до козацького життя. Казали, що iздити верхи вiн навчився ранiше, як ходити. Вже пiдлiтком i за юних лiт своiх добре володiв рушницею, пiстолем, шаблею.

Мати Івана Мазепи – Марiя була родом з украiнського шляхетства Мокевських. Продовжувала в родинi традицii украiнського шляхетства, яке залишалося вiрним прадiдiвськiй вiрi. Вона була передовою жiнкою свого часу, освiченою, твердого духу, свiдомою патрiоткою; вирiзнялася палкою прихильнiстю до православноi вiри, ii запам’ятали як жiнку смiливу й дiяльну. Вона була членом («сестрою») Луцького православного братства. По смертi чоловiка, з яким Марiя прожила в любовi i злагодi, постриглася в черницi, була iгуменею Флорово-Вознесенського монастиря в Киевi, знана пiд iм’ям iгуменi Магдалини. На ii кошт в цьому монастирi була побудована кам’яна церква.

Мати мала великий вплив на свого сина i все життя наставляла його, допомагаючи добрими порадами. Їi не стане у 1707 роцi. Саме матерi Іван Мазепа завдячував вихованiй у ньому вiдданостi православнiй церквi, яку вiн зберiгав усе життя. Мати й послала його навчатися до Киево-Могилянськоi колегii, де викладали вiдомi на той час професори, що мали освiту, здобуту в европейських унiверситетах.

Структура колегii складалася з восьми класiв (шкiл), куди входили: аналогiя, iнтима, граматика, синтаксема, поезiя, риторика, фiлософiя, а пiзнiше й богослов’я додалося.

Курс навчання тривав сiм рокiв.

У класi риторики юний Мазепа опановував мистецтво складання промов, якi виголошувалися на рiзних урочистостях та офiцiйних зустрiчах, святах, весiллях тощо. Тут вiн вчився писати рiзного змiсту листи i послання. На практицi знавцiв риторики використовували ще й пiд час судових розборiв, коли треба було довести права тiеi чи тiеi сторони.

Основою гуманiзму киево-могилянських професорiв була актуалiзацiя закладеноi в особi гiдностi та виховання людини-громадянина. Риторика розвивала i моральнi якостi людини, i почуття прекрасного у зв’язку естетики з життям, мистецтвом, вихованням активноi та дiяльноi людини. Навчання велося латиною, що ii ритори добре знали. Мазепа вивчав i питання психологii, де розглядалися такi поняття, як «воля», «свобода волi», «властивостi iнтелекту волi» тощо. Все це врештi-решт виховувало i формувало в учнях широкий свiтогляд i допомогло Мазепi потiм як полiтичному i державному дiячевi.

Коли Іван закiнчив колегiю i повернувся додому вже освiченою людиною, мати, привiтавши свого любимчика, сказала:

– Добре, синку, дуже добре! Але це лише початок – навчанню немае меж.

І вiдрядила сина до Кракова, де протягом року вiн пройшов курс Ягеллонського унiверситету – це був один з найпрестижнiших унiверситетiв не лише Речi Посполитоi, а й усiеi Центрально-Схiдноi Європи. В унiверситетi, крiм рiзних предметiв, вивчали ще й поетику, ось чому Іван Степанович – але, звичайно, маючи й талант вiд Бога – умiв добре вiршувати. (Збереглися данi, що Мазепа ще навчався у Варшавi в езуiтськiй колегii, де теж давали глибоку i всебiчну освiту.)

Як один з кращих учнiв, Іван Мазепа став «покойовим» (пажем) у короля Яна Казимира. На щастя Івана, король щороку вiдправляв у Захiдну Європу трьох найздiбнiших юнакiв продовжити освiту на европейському рiвнi. Одним iз найкращих став Іван Мазепа. Вiн побував в Італii, Францii, Нiмеччинi, а з 1657 року жив i навчався в голландському мiстi Девентерi – разом з Мартином Концьким, який пiзнiше стане кракiвським каштеляном i лишить спомини про свое навчання з Мазепою в Девентерi. Іван у реестрi студентiв значився як «Йоганнес Колединськi, нобiлос польонус». У записках голландських генералiв Тер Аа i де Бас зазначено в додатку до сьомого тому iсторii «Армii Нiдерландських Штатiв», що «Йоганнес Колединський, пiзнiше козацький гетьман Мазепа, був один рiк у Нiдерландах при вiдливi гармат Вiллема Вегеваарда у Девентерi». Там Іван Мазепа опанував артилерiйську (гарматну) справу й оволодiв виробництвом гармат. Заодно набирався досвiду в мiжнароднiй полiтицi, тож i не дивно, що коли вiн повернувся до королiвського двору, Ян Казимир доручав йому вiдповiдальнi дипломатичнi мiсii – у тому числi й в Украiнi.

Цiлком справедливо всi об’ективнi iсторики називають І. Мазепу високоосвiченою, iнтелiгентною людиною, ерудитом европейського рiвня.

Тож i кар’ера його почалася блискуче. У складнiй мiжнароднiй обстановцi початку 60-х рокiв XVII столiття вiн неодноразово виконував секретнi й делiкатнi дипломатичнi доручення короля в рiзних державах Європи. Цi поiздки продовжували розширювати його знання й свiтогляд передовоi для свого часу людини. Як зазначають бiографи, в школi таемноi придворноi дипломатii (започаткована «королем-сонцем» Людовиком ХIV) cформувався характер Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумiннi егоiстичних iнтересiв, чудове знання психологii гравцiв на полiтичнiй сценi, умiння побудувати iнтригу стають головними рисами його подальшоi поведiнки на службi. Вважаеться, що в цьому Мазепа не знав собi рiвних не лише серед украiнських гетьманiв, а й серед полiтикiв бiльшостi европейських столиць.

А ззовнi це був…

На зовнiшнiй вигляд це був вельми привабливий, напрочуд розумний i освiчений молодик, полiтик, перед яким вiдкривалися всi дверi. До всього ж володiв незрiвнянним красномовством. І взагалi, вiн по слово далеко не ходить, i слово його завжди було парадоксально-точним i вивiреним: сказав, як зав’язав.

Разом з його зовнiшньою привабливiстю, дотепнiстю, вмiнням природно триматися в будь-яких колах, елегантнiсть i блискучий розум принесли йому неабиякий успiх у жiнок. Щоправда, часто зазнавав i ризикованих пригод, з яких все-таки незмiнно виходив переможцем. Але ж, дякуючи тим пригодам, вiн i любов спiзнав таку, що не кожному випадае за життя.



КУМИР ВАРШАВСЬКОГО ЖІНОЦТВА… Так називали в Європi тодi ще молодого Івана Мазепу (стрункий, iнтелiгентний, освiчений, вродливий, якийсь аж незвичайний), коли вiн слугував покойовим у польського короля Яна Казимира.

І називали не без пiдстав. Тут французи зi своiм «шерше ля фам» як завжди правi: жiнок у блискучого молодика Мазепи тодi було аж надто. І вони самi до нього липли, як вiдомi комахи на мед… Були i юнi, i молодi, i в лiтах – себто не дуже молодi, всi перебували в його покоях. Згадаемо лише кiлькох – усiх перебрати у нас i мiсця не вистачить, – лише тих, чиi iмена збереглися i в його бiографii, i в iсторii взагалi.

Красуня полячка Фальбовська (чоловiк у неi був вельми пiдстаркуватий, вже любов’ю не цiкавився, тож мусила мати коханця) – ах, як вона захопилася – до безуму! – юним Мазепою! (Юним, але вже бувалим в амурах, який розумiвся на коханнi!) На все була згодна.

Красуня (некрасивих у нього не було) Олена Заворовська, хоч i не багато з нею покрутив Мазепа, але, як кажуть, так, щоб було що згадати…

Вдова польського полковника Фридрикевича – аристократка голубоi кровi, вродлива й багата. А втiм, Мазепа з нею швидко одружився – хоч i не надовго. Так вирiшила доля.

І зрештою, Ганна Дольська. Теж полячка-красуня аристократичного походження. Княгиня. Вiд першого шлюбу мала двох синiв. На час iхнього знайомства було iй 57 рокiв.

Але, попри вiк, була все ще звабною вродливицею i досить молодою на вигляд. Не даси бiльше тридцяти.

Мазепа навiть став – на ii прохання – хрещеним батьком ii онука.

До речi, Дольська чи не першою почала схиляти Мазепу до можливоi злуки з поляками та шведами… Розумiла, самiй Украiнi не вирватися з московського ярма… Але крiм полiтики у них така була любов, така! Хто зна, скiльки вона тривала б, якби Мазепi велелюбному не запала в серце юна, ще дiвчинка, Мотронька Кочубей, i Дольська вiдразу ж отримала вiдставку.

У бiографii Івана Степановича Мазепи е глава, названа iсториками «Європейська «мазепiана».

«Любовно-романтичнi пригоди» юного Мазепи почалися ось так. Коли Іван став покойовим у польського короля Яна Казимира й успiшно розпочав свою службу, то в декого своiм успiхом почав викликати заздрiсть. Зокрема й у пажа короля Яна Пасеки. На цьому грунтi останнiй законфлiктував з Іваном Мазепою, який до всього ж ще й насмiшкувато вiдгукнувся про юного пажа та його незграбне слугування. Ян Пасек пiдтримував у 1766 роцi таемнi стосунки iз конфедератами, котрi були чи не вороже налаштованi до короля. Яна Пасека арештували. І кинули до буцегарнi. Вже на судi вiн заявив, що його обмовив покойовий Іван Мазепа, адже давно з ним ворогуе. Пасеку вдалося переконати суд у своiй невинностi. Коли вiн вийшов на волю, то в них знову виникла сварка, що закiнчилася взаемними звинуваченнями й гучними ляпасами…

Пасек тодi вирiшив помститися Івану Мазепi, гоноровитому, як вiн казав, «з нiг до голови козаковi».

Ян Пасек мав деякий лiтературний хист, це й допомогло йому створити «любовно-романтичну iсторiю», у яку буцiмто потрапив Іван Мазепа. Для цього вiн вигадав роман Мазепи з дружиною шляхтича Станiслава Фальбовського. Запiдозривши зраду дружини, чоловiк зi своiми слугами пiдстерiг юного Мазепу десь у темному мiсцi, а далi…

Якщо вiрити Пасеку, все вiдбулося так:

«…Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кiнськоi голови на його власному конi, заздалегiдь знявши з нього сiдло. Руки зв’язали за спиною, а ноги пiдв’язали попiд черевом коня. На коня, з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зiрвавши йому з голови ковпак, i стрiлили над ним кiлька разiв. Перестрашений кiнь погнався додому, як шалений. А треба було iхати через густi корчi, глiд, лiщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками…

І треба було по дорозi часто схилятися, тримаючи вiжки в руках, обминати небезпечнi густi мiсця. Бувало, що гiлка вдарить часом по головi й роздере одежу.

Отже, можна собi уявити, скiльки дiсталося поранень голому вершниковi, беручи до уваги, що прудкий i переляканий кiнь вiд страху й болю летiв наослiп, куди його несли ноги, поки перелетiв через лiс… Дiставшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Варта!”… Вони не йняли вiри, але нарештi його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не мiг говорити».

Таку придибенцiю Ян Пасек навiть сам придумати не мiг – це було над його скромнi можливостi. Вiн ii переписав з грецькоi мiфологii, використавши оповiдання про мiфологiчного героя Іпполита. Той знехтував коханням мачухи i був нею за це безпiдставно звинувачений, а вiдтак i безневинно покараний. Його прив’язали до колiсницi, i наляканi морським страховиськом конi понесли колiсницю так, що вона розбилася, а нещасний Іпполит загинув… Легенда ця прадавня, ii описав ще Еврипiд (480–406 до н. е.) у своiй трагедii, а пiзнiше використав Сенека. Твори античних авторiв були вiдомими в Польщi, Пасек, прочитавши про ту пригоду, переробив ii, замiнивши давнього грека ненависним йому Мазепою, якого мовби так покарали з допомогою коня, i пустив свiй опус межи5 люди.

Першим вигадку Пасека пiдхопив польський мемуарист Еразм Отвiновський, додавши до неi низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…

Так-так, пiр’ям – уявляете? І написав мемуарист, що наляканий кiнь понiс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там мiстечку Украiни… Французький посол пiдхопив вигадку i додав до неi ще й своi «шокуючi», але ж такi розвеселi – ха-ха-ха! – деталi.

І – пiшла писати губернiя! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцiю, незмiнно додаючи до неi ще й своi «вражаючi деталi». Одним iз перших у Європi цю вигадку пiдхопив пан Вольтер i повторив ii у своiй «Історii Карла II».

У 1764 роцi в Амстердамi було видано художню книгу Андре Константа Дорвiля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образi якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через столiття, у 1818 pоцi, знаменитий англiйський поет Джордж Байрон напише одну з найвiдомiших своiх поем пiд назвою «Мазепа», де талановито озвучить вiдоме оповiдання:

…Мене десяток гайдукiв
Йому до спини прикрутив
Тугим ремiнням i пустив…
Свисток, батiг… i кiнь побiг,
Що так би й водопад не змiг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди, не бачив я нiчого…
Я нiби згодом спостерiг,
Що вiн зменшив свiй лютий бiг,
Та нi! Мое безсиле тiло
Для диких сил було, мов пух…

Молодий Мазепа, меткий i тямковитий, мiг би зробити пристойну кар’еру при дворi польського короля Яна Казимира, принаймнi почав ii успiшно i швидко виявився у числi кращих, але…

«Як журавля по веснi тягне в рiднi краi, так i мене потягло на Украiну, – зiзнаватиметься потiм. – Все-таки Польща була менi чужою, та й польським паном – для украiнцiв ляхом, – я не хотiв ставати. Може, кров предкiв у менi озвалась, а тiльки кинувши нагрiте мiсце при королiвському дворi, подався я в рiднi краi…»

У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лiвобережноi Украiни І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигиринi, першiй столицi Гетьманщини, Мазепа почав службу на посадi хорунжого надвiрноi хоругви, тобто гетьманськоi гвардii. (У тi часи, в XVII–XVIII столiттях в козацькому вiйську на Украiнi, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральноi старшини, виконувала функцii iнспектора вiйськовоi справи i певною мiрою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)

На той час вiн уже був досвiдченим i як полiтик. Вже тодi прославився як меценат, жертвував на православнi церкви i храми великi кошти, будував новi церкви i храми, що стоять i нинi.

Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справдi був авантюрист, ставленик султанськоi Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральноi вiйськовоi канцелярii, у 1691 роцi втiк у Крим, де через рiк уклав фiктивну, по сутi, угоду про перехiд Лiвобережноi Украiни пiд владу султанськоi Туреччини i невдовзi оголосив себе «гетьманом». Водив в Украiну кримськi i татарськi розбiйницькi орди, був розбитий гетьманом Мазепою.)

Продовження цитати: «Во время петровских Азовских походов 1695 и 1696 годов мазепинские полки входили в состав сил боярина Шереметева. В 1697–1698 годах вместе с русскими войсками малороссийские казаки ходили на турецкую крепость Очаков.

С началом Северной войны 1700–1721 годов гетман И. С. Мазепа по царскому повелению обеспечивал содержание гарнизонов и фортификационные работы в крепостях Левобережной и Правобережной Украины. Его полки действовали на вспомогательных театрах военных действий под Псковом, на Волыни, в Галиции и Белоруссии».



Загляньмо до «Історii русiв» Георгiя Кониського (Москва, 1846, перевидання украiнською – Киiв, 1991), щоб переконатися – а це, по сутi, лiтопис, документ! – куди тiльки не ганяв Петро І Мазепу з його козаками воювати. (І Петро І ганяв, i до Петра І ганяли iншi царi).



Рiк 1694-й – гетьман Мазепа воюе з татарами. Рiк 1695-й – гетьман Мазепа з вiйськом допомагае московитам завойовувати Азов. Як стверджуе Г. Кониський, Мазепа з козаками в супрязi з московитами за одне лiто здобув чотирнадцять турецьких мiст. Мурованих, себто обнесених крiпосними стiнами, здобув. 1697 рiк – Мазепа захоплюе Очакiв, розбивши Іслам-пашу з його вiйськом i флотилiею. Вiйна зi Швецiею, що почалася 1701 року, не обминула Мазепу з козаками, воював украiнський гетьман, як кажуть, на всiх фронтах.

Прикривав росiйськi границi вiд шведiв, воював пiд Псковом. Наступного року Мазепа – у Лiфляндii та Курляндii. У 1705 роцi Мазепа з 30-тисячною украiнською армiею з наказу Петра І вирушив y Литву. І навiть заходив до Польщi i воював пiд Замостям.

А скiльки ще попереду буде походiв! Щолiта по кiлька разiв. Весь час Петро І кидав полки Мазепи в походи за Росiйську iмперiю i цим убивав двох зайцiв: захищав Росiю руками малоросiв i зменшував iхнi сили – сильнi малороси його i насторожували, i лякали…

І так Іван Степанович трудився – з одного походу вiдбуваючи в iнший – з року в рiк, добре виконуючи доручене йому дiло, був досвiдченим стратегом i тактиком, дипломатом, вiйськовим, полiтиком, володарем держави козацькоi, трудився на двi краiни – Украiну й Росiю (бiльше на останню, тут йому Петро І не давав перепочинку), аж доки не став тим, ким i мав стати, враховуючи його численнi таланти i вмiле керiвництво – «Царского величества Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетьманом».

І булаву отримав по заслугах – iнших таких тодi в Украiнi не було. І тодi його ви-исо-око цiнував Петро I. Вище за своiх сановникiв та вiйськовикiв i часто з ним радився. І Мазепа завжди давав царевi точну i вичерпну вiдповiдь – цар ним був тодi дуже-дуже задоволений i казав: нам би побiльше таких Мазеп, ого як би ми пiшли далеко вперед!..

А потiм вiн став… зрадником. З якого дива?



Вже як Украiна нарештi – НАРЕШТІ!!! – здобула те, за що боровся Іван Степанович Мазепа i за що зложив голову свою, – волю i незалежнiсть, – лише тодi про нього, про Івана Степановича Мазепу, гетьмана Божою милiстю i Божим покликанням, нарештi почали писати об’ективно i справедливо, не обливаючи брудом його пам’ять. За росiйсько-радянських ще часiв в Украiнi Мазепа титулувався виключно як зрадник.




«Иван Мазепа: человек со множеством лиц»


«Почти триста лет замалчивались времена гетманщины на Украине, и все эти годы имя одного из знаменитейших гетманов оставалось под знаком табу. Европа знала о Мазепе по произведениям Вольтера, Ю. Словацкого, по одноименным поэмам Гюго и Байрона, по музыкальной поэме Листа, по истории Петра I, вышедшей на немецком языке, где Мазепе был посвящен целый раздел. На родине же Ивана Степановича о нем говорили как об Иуде…

Наконец пришло время исследовать загадки, связанные с именем этого человека, и выяснить, кто он, гетман Мазепа: провокатор и предатель, как нас учила пропаганда советских времен, или же патриот и видный государственный деятель?

Его не то чтобы забыли – о нем не любили вспоминать. В России на протяжении веков имя Мазепы было нарицательным именем предательства. В Украине в тот же период «проклятой мазепой» называли не только плохого человека, но и любое зло вообще. Но времена меняются, и люди изменяются тоже. В последнее время все чаще поднимается вопрос о том, кем же на самом деле был этот неординарный человек, и так ли уж правы проклинающие его.

Загадки начинаются уже тогда, когда речь заходит о внешности Мазепы. До нас дошло более десятка портретов, изображающих одну из самых таинственных и противоречивых личностей украинской истории. Интересно, что среди них не существует хотя бы двух… похожих друг на друга! Мазепа словно являлся человеком со множеством лиц… Хотя, по сути, таким он и был по жизни: для Украины – одним, для России – другим, для Польши – третьим, для Швеции – четвертым. Даже возможных дат рождения гетмана насчитывается штук пять… Итак, давайте знакомиться с одним из наиболее выдающихся и, как ни странно, наиболее неизвестным украинским гетманом, который пребывал у власти дольше всех остальных – свыше 20 лет» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харкiв: Фолiо, 2010).



Всi, хто знав гетьмана, спiлкувався з ним, вiтчизнянi й зарубiжнi гостi свiдчать, що Мазепа був людиною винятковою – навiть для тих виняткових часiв. Вирiсши при дворi польського короля Яна Казимира, вiн замолоду об’iздив з освiтньою метою всю Європу.

Полiглот: знав десять мов, найдосконалiше – мову мiжнародного спiлкування у тi часи – латину. Тож, як свiдчать очевидцi, вiн з кожним розмовляв його мовою. Творець i керiвник чималоi розвiдувальноi мережi, що охоплювала чи не всю Європу. Великий полководець i водночас поет, тонкий лiрик, блискучий оратор, колекцiонер i бiблiофiл. Врештi – музикант.

Французький посол Жан де Балюз згадував, що нiде бiльше не бачив такоi, як у Мазепи, колекцii старовинноi зброi та бiблiотеки… І ще пан посол свiдчив: згадавши свою молодiсть, Мазепа зiтхнув i процитував: «Eheu, fugaces labuntur anni» – «На жаль, мчать швидкi лiта». Вислiв з оди римського поета Горацiя.

І далi посол додае, що загалом гетьман вельми любить оздоблювати свою мову-розмову латинськими цитатами й чудовим i досконалим знанням цiеi мови може суперничати з найкращими «нашими отцями езуiтами».

Пан посол споминае: мова його взагалi добiрна й чепурна, правда, пiд час спiлкування бiльше любить мовчати та слухати iнших. При його дворi два лiкарi-нiмцi, з якими Мазепа розмовляв iхньою мовою, а з iталiйськими майстрами говорив iталiйською, з французами – французькою.

«Вiн дуже поважний у своiй краiнi, де народ загалом свободолюбивий та гордий, мало любить тих, хто ним володiе, – далi згадував Жан де Балюз. – Привернув Мазепа козакiв до себе твердою владою, великою военною вiдвагою й розкiшними прийомами у своiй резиденцii для козацькоi старшини.

Розмова з цим володарем дуже приемна, вiн мае великий досвiд у полiтицi, у протилежнiсть до московцiв, слiдкуе i знае, що дiеться в чужоземних краiнах».

І далi пан посол обережно зазначае: гетьман Мазепа «належить до тих людей, якi волiють або зовсiм мовчати, або говорити й не сказати. Все ж гадаю, що ледве чи любить (вiн) московського царя, бо анi слова не сказав, коли я йому скаржився на московське життя».

Варто згадати й Мазепу-мецената. Вiн був багатим, i значну частину своiх багатств вiддавав на розбудову духовних, культурних та освiтнiх закладiв. Будучи покровителем Киiвськоi академii, довiв число студентiв до двох тисяч. Засновував школи i колегii, будував монастирi й храми, опiкувався книгодрукуванням. За словами ректора Киiвськоi академii, пiзнiше – митрополита Феофана Прокоповича, за Мазепи Киiв перетворився на «новий Єрусалим».

А його унiкальна акцiя, що мала мiжнародний розголос: 1708 року в мiстi Алеппо в Сирii коштом Мазепи було видане… Євангелiе арабською мовою – для арабiв-християн Близького Сходу!

У соцiальнiй полiтицi Мазепа робив ставку на старшинську елiту, роздавши iй понад 1000 земельних володiнь. Вiн не лише надiляв козацьку старшину маетностями, а й дбав про ii вишкiл, стримував хижацькi амбiцii та прискорено формував нову нацiональну аристократiю, без якоi не можна було сподiватися на самостiйну державнiсть, що була потаемним головним смислом всього його життя й дiяльностi.

У зв’язку з цим (що гетьман вiдстоював украiнськi iнтереси) з Украiни до Москви «нестримним потоком пливли доноси на гетьмана». Але доки цар вiрив Мазепi, Мазепа якось викручувався, аби й далi служити своiй великiй iдеi. Як зазначатиме Феофан Прокопович, колишнiй близький спiвробiтник гетьмана, вже служачи Петру I i новопосталiй Росiйськiй iмперii, «Мазепа так високо пiднiсся, що над собою бачив одного лише государя. Та не вдовольнившись усiма тими благами, забажав вiн добути собi незалежнiсть. І для досягнення мети вирiшив використати шведського короля».



«Итак, кто же он, загадочный Иван Степанович Мазепа, гетман Украины? Каким он был как личность? Разным, но в целом он являлся сыном своего времени, отразившим в себе всю противоречивость той далекой эпохи. Он дошел к нам с клеймом предателя, преданным анафеме Православной церковью, «клятой мазепой». Как говорится, ниже анафемы не упадешь…

Более двух веков имперские идеологи, проклинали имя гетмана, называя его преступником и христопродавцем. Интересно, что проклинали Мазепу именно за то, за что восхваляли Хмельницкого, – за восстание против иностранного господства!

Выходит, восстание против Польши – событие праведное и величественное, а восстание против России – преступление? А ведь даже в отношении России Мазепа не являлся, по сути, предателем. По действовавшему тогда в Европе закону вассал имел право выбирать себе сюзерена. Как и поменять его в случае притеснений. Так что гетман просто сделал свой выбор…»




І показуе булавою на Москву…


Вiд Богдана до Івана не було у нас гетьмана…

Це тому така приказка iснувала, що Богдан Хмельницький та Іван Мазепа були видатними дiячами вiдродженоi в ХVII столiттi Украiни.

Обидва вони затiяли вiйни – Богдан проти Польщi, Іван проти Росii.

І обидва отримали свое.

Богдан Хмельницький, який повстав, пiднявши козакiв i народи проти Польщi за приеднання до Росii, отримав вiд Росii:

а) звання видатного державного дiяча, полководця, майже сакрального героя-свiточа;

б) йому присвятили безлiч дум, iсторичних пiсень, художнiх творiв (вiршi, поеми, повiстi, романи, опери, кiнофiльми – i все всуцiль хвалебне);

в) йому поставлено пам’ятники у Киевi, Берестечку, Чернiговi, Хмельницькому;

г) на його честь мiсто Переяслав перейменований на Переяслав-Хмельницький, мiсто Проскурiв – на Хмельницький, Кам’янець-Подiльська область – на Хмельницьку;

д) засновано орден в СРСР його iменi (1943), що разом з орденами Ленiна, Суворова, Кутузова, Олександра Невського, Ушакова, Нахiмова е визначним орденом трьох ступенiв (на кожному – наш гетьман з традицiйною булавою);

е) найвеличнiший пам’ятник, звичайно ж, у столицi Украiни, на площi Б. Хмельницького (колишня Софiiвська), там наш гетьман на бойовому здибленому конi, здiйнявши булаву, показуе нею на…

Так-так, на Москву як на землю обiтовану для украiнцiв – себе великий гетьман у листi до московського царя величав «пiднiжком його величностi»…

Іван Мазепа, який, як i Хмельницький, теж пiдняв повстання-вiйну проти сусiдньоi держави, отримав анафему i тавро-кликуху – зрадник i всi iншi епiтети, пов’язанi з цим «званням». Бо, на вiдмiну вiд Хмельницького повстання пiдняв не проти Польщi за Росiю, а проти Росii, за що й отримав уже згадувану анафему-прокляття, що не затихае з московських амвонiв вже яке столiття поспiль. Все вiд тiеi ж Росii. А взяв би Іван Степанович приклад з Хмельницького i пiдняв повстання проти когось, але за Росiю, то й вiн би сьогоднi був для Москви видатним, ледь чи не сакральним героем, i його iменi був би орден – орден Івана Мазепи. За видатнi заслуги перед Росiею…



«Современные историки, давая оценку деятельности Мазепы, прежде всего принимают во внимание его вклад в укрепление украинской государственности. Именно ему удалось поднять украинское хозяйство, науку, образование и культуру, достичь определенной стабилизации общества.

Стремление Мазепы создать собственную элиту, его политика преследовали далеко идущую цель, обеспечили еще почти 80-летнее существование гетманского государства, повлияли на все дальнейшее развитие украинского народа и его государственнических традиций, на формирование национальной культуры.

(После смерти Ивана Степановича наука и культура Украины быстро пришли в упадок, большинство украинцев стали неграмотными. Россия, создававшая огнем и мечом крепкое государство, рассматривала Украину только в качестве мостика к Западной Европе. Московское царство, превращаясь в Российскую империю, разнообразными запретами и ущемлениями сумело подчинить Киев политически и экономически. Запорожская Сечь – одна из самых демократичных республик в Европе, очаг украинских вольностей в течение веков, была уничтожена. Даже сам язык Украины оказался под запретом и стал считаться “языком пастухов и свинопасов”. Поэтому можно сказать, что последний поступок гетмана история оправдала…)

Да, Мазепа был хорошим политиком, умеющим своевременно покинуть своего покровителя, чье положение пошатнулось, и перейти на сторону нового, перспективного шефа; умеющим обдумывать и приводить в исполнение свои замыслы втайне, всегда следуя поставленной цели. Но ведь нарушение соглашений власть имущими в те времена было такой же нормой, как и заключение этих соглашений! Не раз предавали украинцев поляки и россияне, турки и татары, да и украинцы часто вынуждены были идти на подобную измену. Видно, не зря любимцем Мазепы был Макиавелли – итальянский политик и писатель конца ХV и начала XVI века, считавший, что ради укрепления государства допустимы любые средства, даже аморальные…

В общем, лучше всего этого человека со многими лицами охарактеризовал К. Рылеев, который искренне считал гетмана великой личностью: “Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился…

Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной…” Целью же этой для Ивана Степановича являлось “восстановление мощной автократичной гетманской власти и строительство державы европейского типа, со сбережением системы казацкого строя”» (50 знаменитых загадок истории Украины. – Харкiв: Фолiо, 2010).



І ось такий незвичайний чоловiк i державний муж, володар, як тодi казали, козацькоi Украiни, або – Козакii, високоосвiчений iнтелiгент, полiглот, бiблiофiл, який мав унiкальну бiблiотеку, меценат, полководець, полiтик, державний дiяч, поет зрештою (деякi його поезii навiть стали народними пiснями, хоча б «Ой горе тiй чайцi-небозi…»), i раптом…

Нi, iдеальним вiн, попри все, не був, певнi вади таки мав (а хто тодi був без грiха, чи хто тепер без нього?), але поклав свое життя на вiвтар служiння Украiнi, i раптом…

Нi, вiн був i залишився однiею з найсуперечливiших постатей нашоi iсторii, крiм прихильникiв мав багато й ворогiв, але позитив у нього завжди перемагав негатив, i раптом…

Раптом серед ночi (бодай i чарiвно-мiсячноi) – викрав, як заголосила панi Кочубеiха, ii малолiтню дщерь…

Та чи могла таке утнути ТАКА людина? І втнути на схилi свого вiку, коли вже до чоловiка стае ближчим Господь, а не коханка…

На той час Іван Степанович Мазепа вже 17 рокiв був при булавi i до кiнця гетьманства у нього залишалося всього лише чотири роки – останнi, найтяжкiшi й трагiчнi. І було йому вже 65 рокiв.

Хоча… Написав «вже» i задумався. Хiба це вiк – шiстдесят п’ять рокiв? Правда, як на сьогоднiшнi вимiри, а на вимiри тих часiв такий чоловiк у такому поважному вiцi вже – дiд…

І в такому вiцi – такому, зрештою, статусi – вiн захопився юним дiвчам.

Чи все-таки був правий Поет, який застерiг, що, мовляв, «любви все возрасты покорны»?

«Все возрасты покорны… Все возрасты, все возрасты… Покорны, покорны…»



Гм… «Все возрасты…» Так уже й усi?

Хоча, дива трапляються. Бо хто ii збагне, любов? Якщо вона, звичайно, любов. Працюючи над цим романом, коли автор тiльки й думав, що про любов (у свiтлi, звичайно, отого твердження, що «любви все возрасты покорны», а отже, й думав про любов немолодого вже Мазепи i юноi дiвчини Мотрi Кочубеiвни – чи бувае така любов?), як з Австралii новина прилетiла. 106-рiчна (стошестирiчна!) довгожителька, якась Марджорi Геммерд, заявила, що вона зустрiла любов усього ii життя.

До сто шостого року свого життя панi Геммерд нiколи не була замужем i з любов’ю, ясна рiч, не зналася. І певна була: якщо Господь пошле iй друге сторiччя, як послав перше, вона i його проживе без любовi, не вiдчуваючи вiд того анiякоi ущербностi. Аж тут раптом…

Аж тут раптом закохалася. Вперше за 106 (сто шiсть!) рокiв свого життя, закохалася в якогось мiстера Кроуфорда, 73 рокiв. Уявляете, яка в них вiкова рiзниця? Але й вiн теж закохався в неi.

І – любов. Як зiзналася щаслива жiнка – «на все життя». (На яке «усе», коли 106 рокiв вона вже мала?)

Закоханi живуть у будинку для людей похилого вiку – ще одна новина! – i запевняють, що iхнi стосунки – як i почуття – iдеальнi.

Гм-гм-гм…

«Ми розчинилися одне в одному, ми в злагодi, як старi друзi», а рiзниця у вiцi – 106 рокiв молодiй, 73 роки молодому – iм здаеться, що вона не мае значення.

Головне, що в них любов. Головне, що панi Геммерд, проживши 106 рокiв, нарештi зустрiла свого судженого, а з ним i любов «на все життя».

От i намагайся пiсля цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Нi, ЛЮБОВ!) Годi, годi! Досi це не вдавалося нiкому збагнути: а що ж таке любов? І певнi, що нiкому й не вдасться, бо це – любов. Нi, ЛЮБОВ – i цим все сказано!



А що вiн за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому свiтi? Але ж йому тодi можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадае таке щастя, таке везiння – кохати дiвчат i жiнок до кiнця свого вiку – жагуче й нестримно.

Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.

Це тодi, як вiн вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигиринi (тодi столиця гетьманськоi Украiни, починаючи з часiв Богдана Хмельницького), зазнайомився там i швидко одружився з удовою (дещо старшого вiд нього вiку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою вiдомого хмельничанина Семена Половця, полковника бiлоцеркiвського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального суддi в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тодi водилося i тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою вiдкрив Мазепi шлях до влади i значного становища в тогочаснiй Украiнi – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займае високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в урядi козацькоi Украiни.

Ганна була гарною i просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жiночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такоi людини!

Нi, Івану Мазепi таки здорово поталанило – щоб i багата, i гарна, i мала такого батька. Щось одне з трьох – i то вже вважай тобi повезло з оженiнням, а тут зразу стiльки всiляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-полiтичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального суддi – навiть при дворi гетьмана – двiрцевi чвари були iй нудними. Вона всю себе вiддавала родинi та маетково-господарським клопотам – власним (мала землi понад рiчкою Россю, близ Корсуня) i чоловiковим (на Лiвобережнiй Украiнi). Якихось детальнiших вiдомостей про неi не збереглося, як не знано, чи мала вона дiтей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинствi, тодi таке часто траплялося.

Правда, вiдомо з iсторичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тодi був у вiйськовому походi) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тодi вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – i це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сiножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своiх сiножатях взамiну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гiсторiше Ремарке», подаючи бiографiю І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначае, що вiн був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 роцi, буцiмто мав тiльки доньку, яка «дуже скоро пiшла з життя». (Треба гадати, доньку мав вiд Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому мiсцi у нiй значиться iм’я батька Стефана (Степана), а далi йдуть iмена Євдокii, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всi найближчi родичi Мазепи, якi або померли вiд моровицi, або, найiмовiрнiше, загинули на Правобережжi пiд час спустошливого нападу татар 1674 року, пiзнiше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадкiв. Тож i не дивно, що Мазепа пiсля смертi дружини, будучи удiвцем, думав-мiркував про свое особисте життя, як йому далi жити та «здобути» спадкоемця. Це було для нього дуже суттево, адже його рiд, рiд Мазепи, мiг на ньому обiрватися. А жити й далi одинаком – бодай i будучи при верховнiй владi, – не маючи поруч рiдноi чи хоч би близькоi душi, яка згодом стане рiдною, нi… Вiд такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, i сон ночами вiд нього утiкав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рiдною, обдарувала б його спадкоемцем.

А для цього потрiбна була вона, едина, без котроi чоловiковi, у якому б вiцi вiн не був, i життя не життя. Без жони, без дiтей… Нi, такого життя i ворогу своему не побажаеш, адже ворог теж людина i не хоче жити вовком-одинаком.

Щоб качатися без сну ночами й зiтхати, вставати та, запаливши свiчку, смоктати «вiрну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужi люди розтягнуть, згадати тебе нiкому буде – то для чого так жити?

Нi, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобi i единою, i найдорожчою, i буде тобi при життевому кiнцi до кого голову прихилити… Чиiм теплом – сердечно-душевним i тiлесним, а воно в коханоi завжди цiлюще – зiгрiтися в цьому холодному i не завжди ласкавому свiтi – особливо до одинакiв… Тож треба було шукати собi пару – ось тiльки де?

Де вона, та едина, яка зiгрiе тебе й позбавить гiркоi самоти?

Серце жадало любовi, а воно в нього, попри шiстдесят п’ять рокiв, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних лiт…

Серце ще не хотiло старiти, рано старiти, воно все ще жадало дiвчини. Отiеi, що за козаком, як вiн у похiд збираеться, плаче. Як ото i в пiснi спiваеться… Задумавшись, вiн намугикував:

Козак од’iжджае,
Дiвчинонька плаче:
«Куди iдеш, козаче?
Козаче-соболю.
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!..»

Вiн часто бував у походах [7 - «За 12 лiт з початку мого гетьманства, – писав І. Мазепа в одному iз своiх листiв, – я зробив 12 лiтнiх i 10 зимових походiв».], але нiхто за ним ще не плакав, як вiн у похiд вирушав, нiхто не благав його, кажучи: буду, мовляв, сухарi iсти, аби бути, серце, iз тобою…

«Дiвчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?»
«В степу пiд вербою.
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй!»

Все б оддав, аби хтось за ним хоч раз отак заплакав, приказуючи: «Аби, серце, iз тобою…»

І раптом, коли вже й надiю втратив i почав миритися з самотою своею, знайшов таку дiвчину. І не де-небудь за тридев’ять земель, в тридесятому царствi, а в столицi своiй, у Батуринi.

Знайшов там, де й не сподiвався знайти.

І знав ii, дiвчиноньку милу, з дитячих лiт ii знав, а й не пiдозрював, що то ж вона, та, котра скаже йому, як заспiвае: «Козаче-соболю, вiзьми мене iз собою…»

Вiн би i взяв ii, але що тут зчинилося, як дiзналися люди лихi про кохання iхне, що зчинилося!

І досi у вухах його, в душi його, у всьому ествi його набатом бевкае дзвiн в обiйстi Василя Кочубея, суддi генерального… Таке – щоб вiн когось викрав та ще доньку товариша свого – i в снi найгидкiшому не присниться, а бач… Панi Кочубеiха весь Батурин згвалтувала, що вiн буцiмто дочку ii – дщерь, як голосила, – викрав…

І це та Кочубеiха, котра буде кумою Мазепi, i Мазепа, як бував у доброму настроi, наспiвував – правда, в присутностi Василя, чоловiка ii, – «Ой кум до куми залицявся…» І далi (Василь Кочубей, генеральний його суддя, тiльки вуса крутив та гмикав) виводив:

Ой кум до куми залицявся,
Їй пошити сорочечку обiцявся.
Вiн шив, вишивав,
Вишиваючи казав:
«Ти, кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох i хороша!»

Але то так, жарти друзiв. Просто весела пiсенька. Їi, правда, Кочубеiха – видно було по нiй – всерйоз сприймала. Та серед усiх старшин Кочубеi були йому найближчi – наче родаки. На них покладався, як на твердий мур – не пiдведуть, коли що. Тож як не бував у походах, часто в них гостював, душу в спiлкуваннi вiдводив. І свята вiдзначали разом. А замiсть себе, як у похiд iшов, на хазяйствi всiеi Гетьманщини Василя залишав. Хоч i наказним, а все ж таки гетьманом. Та, мабуть, переборщив. Василь захотiв справжнiм гетьманом стати. А вiн за Кочубеiв, як за рiдних турбувався: чи не тому, що довiряв iм, як самому собi, i в куми до них пiшов. І гарно вони покумувалися – iй-бо, як рiдня стали!

Ти кума, ти душа,
Ти кругом, кума, ох i хороша!..

Спiвав жартуючи, пiд добрий настрiй, але спiвав вiд душi. Добре жити, коли е такi надiйнi друзi, що й братiв тобi замiнять…

Кочубеiха вдалася й справдi нiчогенька, суддi Василевi Кочубею повезло на таку жiночку, жили вони, як казали, у злагодi, хоч пан Василь i потрапляв не раз пiд каблук панi Люби, але… Бувае… Точнiше, з ким не бувае. Як i з чоловiком, так i з дружиною. У життi вони часто потрапляють у категорiю «обое рябое».

Та й не хто iнший, як пiдкаблучник Василь Леонтiйович, «муж зело вiрний, при вiрнiй жонцi своiй», як вiн сам себе титулував, одного разу таки взяв верх у родиннiй супрязi i якось порятував свою едину. І навiть зберiг iй життя. Це вiн, пiдкаблучник своеi половини.

А трапилось… А-а, бий тебе коцюба, навiть згадувати зайвий раз не хочеться, до чого тодi дожилася панi Кочубеiха…

Був час – не кращий, звiсно, в життi Василя Леонтiйовича, – коли кохана його, у якоi вiн так затишно почувався пiд ii каблуком (не треба було жодного рiшення приймати, все вирiшувала вона, едина), так ось, тодi кохана жiночка його Люба пустилась було… берега. Це ж треба, га? Що втнула. Вiн тодi служив генеральним писарем, «хвiгура, можна сказать» (власне зiзнання), а жiночка Люба (попри все, вона таки йому була любою), так ось, жiночка його люба запила-загуляла. Чи – загуляла-запила, бiс його розбере. Коли Василь Леонтiйович, службою зайнятий у генеральнiй канцелярii та вiйськовими походами, яких нiколи не бракувало, (сам гетьман – i той з одного походу в iнший мотаеться!) спохватився i вирiшив узятися за жiночку, вона вже було прославилась чи не на весь Батурин. Гульками своiми. Оковиту полюбила – дужче як мужа свого. І почали в них у домi збиратися старшинськi жiнки, такi ж любительки зеленого змiя, як i вона, генерального писаря жона. Поки самi жiнки збиралися, пили-гуляли i навiть перебравши, гопака витинали, ще можна було якось терпiти – перебiсяться, мовляв. Але швидко в них удома – як Василя Леонтiйовича не було в мiстi – на тих гульках козаки почали збиратися. Га? Це ж треба! Так i до содому з гоморрою можна було дiйти, бо п’яна жiнка що завгодно може втнути, коли чоловiка немае вдома, а молодi козаки пiдморгують iй…

Та й приклад уже був – з вищого свiту Гетьманщини. Дорошенко-гетьман одружився було з родовитою племiнницею самого Богдана Хмельницького. Їi, як i його половину, теж Любою звали. Через якийсь час, тiльки вийшовши за гетьмана та ставши гетьманшею, Люба Павлiвна загуляла-запила. Як виявилося, вона з молодих лiт була небайдужою до зеленого змiя i, поки ii чоловiк перебував у вiйськових походах, пила-гуляла. З нудьги, мабуть. Спершу з жiночками посиденьки влаштовувала. А потiм i з козаками… І таке витворяла, що Дорошенковi аж у похiд доповiли: твоя жона «робить рiзнi злодiйства». Тобто уже зраджуе мужа свого – правда, зраджуе, коли п’яненька, як чiп. Дорошенковi вiд того, що жiночка зраджуе його лише в п’яному виглядi, трохи легше було. Бо вiрив вiн iй дуже.

– Зраджуе, якщо п’яненька, – казав бувало, – бо хiба б тверезою вона таке дозволила собi, га? Вона ж менi вiрна жона. А горiлочка-тума хоч кого зведе з ума. От i мою Любочку звела…

Аби врятувати жiночку вiд пиятики та гульок з козаками, Дорошенко не раз, як радить народний звичай, «накривав жiнку чорним платтям».

Вiн накривав, а вона пила та гуляла. Навiть коли чоловiк почав накривати ii чорним вовняним коцем (рядном), вона все одно пила. А вiн ii накривав – мабуть, дуже любив свою жiночку непутящу.

Накривав чорним коцем i пан генеральний писар свою Любу, накривав, аби схаменулася та кинула пити i молодих козакiв до господи затягувати – бо як i Дорошенко свою Любу, так i Кочубей свою Любу теж дуже любив.

Мовби почало помагати, але щось не дуже. Навiть накрита чорним коцем, Любочка його витягувала з пазухи якийсь там каламарчик i нахильцi в пiтьмi пiд коцем хлебтала. А тодi – пiд тим самим чорним коцем – виводила (голос мала гарний):

Ой маю я чорнi брови,
Маю карi очi!
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?…

– Та люблю я тебе, окаянну, люблю, – бiгаючи навколо дружини, накритоi чорним коцем, вигукував – клявся та божився – пан генеральний писар, що кохае свою непутящу половину.

Довелося дiда-знахаря до неi приводити, а вiн напоiв Любу якимось зiллям… І – помогло. Пiсля того зiлля Люба почала носа вернути вiд клятоi оковитоi.

Кинула пиятику, слава тобi! Дiд-знахар зi своiм зiллям виявився справжнiм борцем iз зеленим змiем. Правда, знахарю довелося за це теличку вiддати. За його труди праведнi. Добра була теличка, вже й тiльна.

Радувався, що Люба мовби схаменулася, але ж i телички було шкода. Дiд-знахар так i вчепився за неi… Чи… Воно можна було заради Люби й теличкою пожертвувати – бодай i тiльною, – але ж Люба по якомусь часi знову почала прикладатися до келишка та запрошувати в гостi молодих козакiв… Невже й дiдова наука iй тяжко далася?…



Далеко було – ой, ой, далеко! – i гетьману Дорошенку, коли вiн перевиховував свою… гм-гм… питущу й гулящу жiночку, наставляючи ii на шлях доброчесностi, i генеральному суддi Кочубею, коли вiн тим же, що й Дорошенко займався – свою любку-голубку вiдучував… гм-гм… вiд пиятики, гульок i ще вiд дечого з молодими козаками. І теж наставляв – з останнiх сил намагався! – на все той же, чомусь не дуже популярний у жiнки шлях доброчесностi; так ось обом – навiть разом узятим – було дуже далеко – ой, ой далеко! – до царя Петра Першого, котрий теж займався аналогiчним дiйством – свою едину i ненаглядну вiдучував вiд пиятики, гульок, адже вона, розiйшовшись, навiть пречудовi було роги наставила своему законному, а вiн ii взяв i…

І, повiрте, перевиховав – швидко i якiсно. Та ще з таким розмахом, певно, застосовуючи в цьому дiлi найновiшi досягнення педагогiки i ще бозна-якоi науки. Метод його спрацював надiйно – куди тому Дорошенку та Кочубею з iхнiм дилетантським перевихованням своiх непутящих, але коханих жiночок…

Далеко, далеко – ще раз повторимо, – iм з iхнiми патрiархально-кустарними методами перевиховання любих жiночок, далеко до Петра I та його ефективного методу перевиховання безрiдноi нiмецькоi служницi Марти Скавронськоi, яка, потрапивши до Росii в солдатському обозi, а потiм i в казармах переходила з рук в руки, i в покоях генералiв, якi вiдiбрали ii в рядових i передавали один одному на тимчасове користування. Поки, врештi-решт, не дiсталася вона Петру Першому, для якого не мало значення, якого походження дiвка – аби вона приносила задоволення.

І цар так захопився солдатсько-генеральською дiвкою, що, не довго думаючи, перетворив гулящу дiвку Марту Скавронську на росiйську iмператрицю Катерину (ах-ах, як вони кохали одне одного, правда, колишня солдатська курвочка, а тодi росiйська iмператриця Катерина, якось було дала такого маху, загулявши за старою звичкою, що ледве не вилетiла з iмператорських покоiв назад до солдатських казарм, для яких вона найбiльше пiдходила).

Коли ще ранiше цар Петро І дiзнався, що його колишня жона Євдокiя Лопухiна, вислана мужем своiм до Суздаля спокутувати грiхи своi, закрутила там з одним офiцером, то велiв того офiцера негайно скарати на горло, а Євдокiю «высечь кнутом» i вiдправити в далекий монастир на Ладозi – що й було негайно зроблено.

І ось нова його жона – ви можете уявити досаду i, зрештою, лють царя? – Катерина закрутила таке саме дiйство. І не десь там, а в самому iмператорському палацi, закрутила з молодим коханцем Вiллiмом Монсом… Це ж треба, га? Цар же так любив Катерину, а вона вмiло, як кажуть, i серед бiлого дня наставляла йому роги – у спальнi iмператорського палацу. Рогатим, як знаете, називають чоловiка, якого зраджуе власна жiночка – най би вона довго жила i най би ii не трафив шляк!

Сказати б, що Марта була красунею – так не скажеш. Але, як свiдчили всi, хто ii знав, коханцi, звичайно, – володiла якоюсь «неймовiрною жiночою привабливiстю». З юних лiт, яких у неi мовби й не було, бо одразу ж стала досвiдченою, гм-гм, куртизанкою, була меткою та спритною, не гребувала нiякою роботою (хоч щось та було в нiй позитивне!) i мала досить веселу вдачу.

Про таких, як вона, кажуть: iй все нiпочiм, навiть де ii не сiй, вона й там вродить. Це й допомагало iй (i навiть порятувало ii), коли вона, перехрещена з Марти на Катерину за православним обрядом, стала супругою росiйського царя.

Освiти не мала, неписьменна, але вмiла (природою, вочевидь, була обдарована) так себе подати, що цар-чоловiк, за свiдченням царевича Олексiя, завжди запевняв, що «жена его – умна!»

Вона iнколи вгадувала (швидше серцем, анiж розумом, чи таку жiночу iнтуiцiю мала) його думки й бажання, тож завжди була на висотi. Государ називав ii не iнакше, як «Катеринушка». І любив ii, любив… Що там говорити – до безуму. А втiм, це не заважало йому мати коханок на сторонi. І не тiльки фрейлiн. Сама Катеринушка пiдбирала йому «девок попышнее да порумянее», а чоловiк i радий старатись. І вдячний був жонi-iмператрицi за таку турботу про нього та його сексуальне життя: «Ах-ах, яка розумна моя Катеринушка!..» А щодо жiнок, то Петро не був вередливим та перебiрливим – хоч дворянка, хоч фрейлiна, хоч вулична повiя, хоч знатного походження, хоч простолюдинка, йому все одне, аби вона була «попышнее да порумянее», бо для нього головним було не соцiальне походження «девки», а його власне бажання i задоволення.

І жiночка його iмператриця Катеринушка була такою. Секс, як сьогоднi кажуть, для неi, та ще з молодим коханцем, був важливiшим за соцiальне походження того коханця. З циганом Марком в його таборi – була в бiографii росiйськоi iмператрицi i така пригода – навчилася, власне, циган Марко ii навчив, що на першому мiсцi задоволення, а вже потiм соцiальне походження коханця.

Тож будучи iмператрицею, мала вдосталь коханцiв з рiзних верств та соцiальних груп. Правда, вертiвся у неi один пунктик: коханцi неодмiнно мали бути молодшими за неi на 10–15 рокiв, тодi з ними вiдчувала себе молодою, а швидка перемiна коханцiв робила ii життя вельми цiкавим. Та й не вважала вона, сiмейна жiнка, любов на сторонi за грiх. Який грiх, коли любов – це… вершина блаженства. Отож, мiняючи коханцiв, зрештою, i набрела на одного молодика-красеня, авантюриста, готового кинутися в будь-яку пригоду, бодай i ризиковану, Вiллiма Монса. Це був парубок не лише гарний собою, а й досить освiчений, розумний, вельми спритний i до всього ж ще й дотепний. Але дещо забобонний. Носив на пальцях чотири каблучки – золоту, свинцеву, залiзну i мiдну – вони слугували йому талiсманами. Запевняв, що золота каблучка означае любов. Імператрицi вiн читав ще й вiршi власного виготовлення, серед яких були жартiвливi, грайливi, пустотливi i навiть пiкантнi – на гранi непристойностей, що дуже подобалося iмператрицi. Особливо й зовсiм фривольнi чи, як би ми сьогоднi сказали, порнографiчнi.

А його пестощi… О, це було щось! Таких пестощiв вона ще не зазнавала – навiть з циганом Марком. І навiть з чоловiком законним.

Залишаеться додати вiдому – i тодi, i тепер – iстину: чоловiк (муж) завжди дiзнаеться останнiм, що його ненаглядна наставляе йому роги. Так було i з Петром І.

Вже всi при дворi знали – вiд прислуги до мiнiстрiв та князiв, що iмператриця на лобi в свого законного вирощуе чудовi роги, а сам чоловiк, тобто цар Петро, нi сном нi духом.

І так тривало кiлька рокiв.

Та ось нарештi – нарештi! – дiзнався про це i сам вiнценосний рогоносець. (Немае такоi тайни, яка б хоч колись не стала явною.) Таки дiзнався цар-iмператор Петро, що його половина кохана наставляе йому – майже вiдверто – роги… Дiзнався, коли отримав анонiмний донос (ось-ось вiн, доказ, що й донос необхiдний для роду людського) про злочиннi зв’язки iмператрицi з якимось там молодиком Монсом, котрий на той час при дворi iмператора вже навiть займав якийсь там пост – Катеринушка йому виклопотала.

І ось до красунчика Вiллiма Монса з’явився тодiшнiй начальник Таемноi канцелярii пан Ушаков i оголосив фавориту, що вiн арештований, забрав у нього шпагу, ключi, запечатав папери i повiз його на допити до iмператора – щоби знав, як крутити шури-мури з iмператрицею.

Заодно були арештованi й декiлька наближених до Катеринушки осiб.

Залишилося свiдчення, що Монс, як Петро глянув на нього своiм орлиним поглядом, наче той ховрашок, затiпався i втратив свiдомiсть.

«И он… тотчас во всем признался, так что не нужно было употреблять пытку…»

Слiдство в справi коханця iмператрицi тривало всього тиждень. Але враховуючи пiкантнiсть ситуацii, участь iмператрицi в тих шурах-мурах (як у Росii споконвiку кажуть, у блядствi тому), Монса звинуватили лише в хабарництвi. Будучи коханцем iмператрицi, вiн, нiде правди дiти, брав з чиновникiв мзду, щоб за допомогою Катеринушки вирiшити тi чи тi справи… Звинувачення мовби й дрiбне (хто не брав при дворi хабарiв, починаючи з Петра I – цар брав хоча б вiд гетьмана Мазепи, тому й на доноси, що йшли на гетьмана, не звертав особливоi уваги), але Монса засудили до страти. Та ще й позбавили права на помилування.



Страта вiдбулася на Троiцькiй площi. О десятiй ранку туди прибув кортеж iз засудженим. Його вели пiд руки солдати. Вiн вже не йшов, тож його солдати майже тягли. За ними простував протестантський пастор – Монс був католиком.

І ось учорашнiй улюбленець долi, чи то пак, iмператрицi, камергер двору – щоб вiн мiг до неi в покоi проникати, Катеринушка виклопотала йому таке придворне звання, – вiдомий франт i серцеiд, прихильник всього вишуканого – особливо в коханнi – ледве-ледве тягнув ноги, власне, його тягли солдати, i був блiдий та виснажений, в кожусi-тулупi – на голе тiло. Ось вiн вже на ешафотi, де стояв здоровенний кат iз здоровенною сокирякою з блискучим лезом, що спалахувало на сонцi.

На ешафотi також стирчала чимала палиця з гостряком угорi. І Монс не мiг од неi вiдвести очей, знаючи, що через мить його бiдна голова буде наштрикнута на ту палицю…

Солдати поставили засудженого на колiна, а голову, що йому вже не належала, поклали на плаху й вiдскочили, як тiльки кат пiдняв сокиру.

Мить – i все було скiнчено. Кат свою роботу виконав професiйно i бездоганно, як iстинний майстер своеi професii…

Сонце ще тiльки-но збиралося котитися до заходу, як iмператор запропонував iмператрицi «прогулятися перед сном», чого ранiше нiколи за ним не водилося. І ось позолочена iмператорська карета в супроводi ескорту бравих драгунiв покотилася на Троiцьку площу, де ще стояв ешафот, а на високiй палицi – так званому колу, – стирчала голова бiдного Монса…

– Подивись, подивись, Катеринушко, на цю голiвоньку на колу, – ласкаво призапрошував свою жону iмператор. – Кого вiн тобi нагадуе?…

Катерина глянула i…

І подивившись в очi iмператора без будь-якого збентеження – ну, лицедiйка! – своiми невинними, чи не дитячими, очима, а потiм лiниво, але не без збурення, проказала: «Як сумно, що в придворних стiльки зiпсованостi…»

Імператор з нею, любою жонушкою, погодився, i того ж вечора за його вказiвкою голова Монса була знята з палицi, опущена в скляну банку зi спиртом i врочисто поставлена в покоях iмператрицi на ii столику – певно, для кращоi пам’ятi. Чи щоб Катеринушка не забувала свого коханця.

Оце вам розмах Петровоi науки i ii дiевiсть – куди тiй сучаснiй педагогiцi, коли вчать, вчать, а воно, те, кого вчать, по-старому дiе, бо наука од нього одскакуе, як горох од стiни.

Ось як треба вчити своiх гулящих жiнок – з царським розмахом! Де там Дорошенкам та Кочубеям з iхньою наукою, коли вони намагалися вiдучити своiх жiночок вiд питва й гульбищ з молодими козаками – повчитися б iм у царя Петра.

– Е-е, парафiяни моi любi, тут одним котом, бодай i чорним, не обiйдеться, – втрутився в «непорозумiння мiж гетьманом та генеральним суддею» (так було названо iнцидент) отець Михайло, коли якось до нього в храмi Божому звернулася Кочубеiха за пiдтримкою та попросила пояснити, хто з них прав – вона з паном Кочубеем i чоловiком своiм, чи пан гетьман, вiн же Мазепа, що чинить самоуправства i викрадае серед ночi дiвиць? «Хоча, – додала, – наперед знаю, що наше, Кочубееве, буде зверху, бо iнакше й справедливостi не буде».

Отець Михайло, радий, що трапилась нагода добру проповiдь у храмi Божому виголосити, проказав:

– Тутечки нi та сторона не винувата, нi ця, супротивна. Нi пан гетьман, нi пан генеральний суддя зi своею панi суддихою. Тут, щоб ви знали, любi моi, сам Сатанаiл винуватий.

Господь-Бог е творцем лише вищого, духовного свiту, а зримий свiт i тiло людини створенi Сатанаiлом, що iснував одвiчно i е втiленням зла. Оскiльки душу людини створив всеблагий Бог, а тiло – Сатанаiл, то в людинi завсiди точиться боротьба. Мiж прагненням душi до добра i потягами тiла до зла…

І всiм, хто був у храмi Божому i слухав ясу отця Михайла щодо немир’я мiж паном гетьманом i паном генеральним суддею, стало все втямки, але…

Але все зiпсувала панi Кочубеiха (це вона вмiла). Вислухавши отця Михайла, привселюдно заявила, що iх, Кочубеiв, i в першу чергу ii особисто, пан Бог створив i тому вони завжди правi i праведнi («Ну, майже праведнi», – уточнила), а Мазепу створив дiдько i тому вiн i на старостi не може вгомонитися, а бiгае за дiвицями та виманюе iх з отчого дому до себе на потiху, щоб йому!..

Пан гетьман, коли почув, яким творцем нагородила його панi Кочубеiха, лише пхукнув – «пхy ти!..» І за звичкою набивши тютюном люльку, довго викрешував вогонь, збиваючи кресалом пальцi, i потiм, зосереджено сопучи, курив собi й курив…

Пiсля того мiж двома шанованими родинами миру вже не було. Так, траплялося iнодi перемир’я, але – нетривке. Хоч пан гетьман бувало за старою звичкою навiть у гостi до Кочубеiв заходiв та все намагався налагодити добрi вiдносини, але нiчого доброго з того не виходило. Перемир’я чергувалося iз чварами, закiнчувалося благеньким миром – на якийсь час. І знову мiж ними пробiгав отой самий чорний кiт…

А, може, це тому так лучилося, що гетьман Іван Мазепа, як писав один з iсторикiв, «крiм усiх iнших чеснот, був справжнiм героем-коханцем».

І далi чи не з гордiстю – знай, мовляв, наших!

«Рано овдовiвши й лишившись бездiтним, вiн звабив безлiч жiнок. (Так уже й безлiч? – В. Ч.) Аж поки на старiсть його самого не звабила хрещениця, шiстнадцятирiчна Мотря Кочубеiвна, на 50 рокiв молодша вiд нього. У цiй романтичнiй iсторii було все: i нiчна втеча з батькiвського дому, i скандал, влаштований батьками, i домашнiй арешт юноi шукачки пригод, i сповненi жаги любовнi листи старого гетьмана…»

Мазепа, поховавши жону, вдовiв два роки, а потiм…

«Но в это время, – писатиме iнший iсторик, – согласуясь с наличием в бороде Ивана Степановича седины, бес начал усиленно дергать его за ребро…»

І смикання те закiнчиться не просто нещасливим коханням, а – трагiчними подiями, що зведуть Василя Кочубея зi свiту цього…

Богат и славен Кочубей.
Его луга необозримы;
Там табуны его коней
Пасутся вольны, нехранимы.
Кругом Полтавы хутора
Окружены его садами,
И много у него добра,
Мехов, атласа, серебра
И на виду и под замками…

Так починаеться знаменита поема Олександра Пушкiна… Нi, не «Мазепа», як то вона мала б називатися, а – «Полтава».

Насправдi всi подii, описанi Пушкiним у поемi «Полтава», вiдбувалися в гетьманськiй столицi Батуринi.

Процитуемо ще:

Но Кочубей богат и горд
Не долгогривыми конями,
Не златом, данью крымских орд,
Не родовыми хуторами —
Прекрасной дочерью своей
Гордится старый Кочубей.

И то сказать: в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ее движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена, грудь ее бела.
Вокруг высокого чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ее глаза;
Ее уста, как роза, рдеют.
Но не единая краса
(Мгновенный цвет!) молвою шумной
В младой Марии почтена:
Везде прославилась она
Девицей скромной и разумной.
Зато завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков,
Бежит пугливая Мария.
Всем женихам отказ – и вот
За ней сам гетман сватов шлет.

Он стар. Он удручен годами,
Войной, заботами, трудами;
Но чувства в нем кипят, и вновь
Мазепа ведает любовь.

Мгновенно сердце молодое
Горит и гаснет. В нем любовь
Проходит и приходит вновь,
В нем чувство каждый день иное:
Не столь послушно, не слегка,
Не столь мгновенными страстями
Пылает сердце старика,
Окаменелое годами.
Упорно, медленно оно
В огне страстей раскалено;
Но поздний жар уж не остынет
И с жизнью лишь его покинет.

Не серна под утес уходит,
Орла послыша тяжкий лёт;
Одна в сенях невеста бродит,
Трепещет и решенья ждет.

И, вся полна негодованьем,
К ней мать идет и, с содроганьем
Схватив ей руку, говорит:
«Бесстыдный! старец нечестивый!
Возможно ль?… нет, пока мы живы,
Нет! он греха не совершит.
Он, должный быть отцом и другом
Невинной крестницы своей…
Безумец! на закате дней
Он вздумал быть ее супругом».
Мария вздрогнула. Лицо
Покрыла бледность гробовая,
И, охладев, как неживая,
Упала дева на крыльцо.

Она опомнилась, но снова
Закрыла очи – и ни слова
Не говорит. Отец и мать
Ей сердце ищут упокоить,
Боязнь и горесть разогнать,
Тревогу смутных дум устроить…
Напрасно. Целые два дня,
То молча плача, то стеня,
Мария не пила, не ела,
Шатаясь, бледная как тень,
Не зная сна. На третий день
Ее светлица опустела…

Треба гадати, саме тодi Марiя (вона ж Мотря, Мотрононька) втекла з отчого дому, втекла самовiльно, без дозволу батькiв, що вважалося великим злочином; втекла не на гульки, не на досвiдки, де збиралися незамiжнi дiвчата, втекла до коханця, до старого Мазепи, який був чи не до безтями закоханий в юну дiвчину, у свою хрещеницю – як i вона була закохана у свого, по сутi, названого – хрестив же – батька. І почалася iхня велика, але щасливо-нещаслива трагедiя…



У слов’ян-русичiв (чи хоча б у евреiв) прiзвища створювалися не лише вiд iменi батька, як у бiльшостi народiв, а бувало, що й вiд iменi матерi. (Найвiдомiший приклад – знаний артист естради Аркадiй Райкiн. Син Райки.) А ось у татар, як i взагалi в тюркських народiв i племен, прiзвища утворювалися лише вiд iменi батька. (Кожний з дитячих лiт мав запам’ятати iмена своiх предкiв по батьковiй лiнii аж до сьомого колiна!) В Росii татари до батькового iменi тепер додають закiнчення – ов, – ев, -iн. Так i виникли татарськi прiзвища Аксаков, Баширов, Бусаев, Юдашев, Абайдуллiн, Тургенев…

Також виникнення деяких татарських прiзвищ було пов’язане з професiею. Хоча б: Урманчеев (лiсник), Аракчеев (торгiвець горiлкою). А вже нащадки iхнi ставали на Русi (Киiвськiй, Московськiй чи пiзнiше в Росii) «чистими» росiянами (самоназва – руськi) й, бувало, займали значнi державнi пости, ставали дворянами, вiдомими у вiках – або зi знаком «плюс», або iз знаком «мiнус», все одно. Як от вище згадуваний Аракчеев – державний i вiйськовий дiяч за царювання Олександра I, згодом начальник вiйськових поселень, прославився реакцiйною полiтикою (названою палочною дисциплiною), нещадно розправлявся з антикрiпосницькими виступами селян та вiйськових поселенцiв. Звiдтодi поняття «аракчеевщина» стало символом усякого деспотизму i брутальноi сваволi. (Але хтось Аракчеевим та його «аракчеевщиною», певно, гордиться, адже його уведено до книги «100 великих россиян», що ii видала Москва.)



«Богат и славен Кочубей…»

Так, так, «наш» Кочубей, Василь Леонтiйович.

Багатим вiн таки був – мав численнi i чималi маетки, крiпакiв на тих хуторах, а ось славним… Нiде не вчився, як i бiльшiсть тодiшнiх дiячiв (крiм Мазепи, який був надзвичайно освiченим, але це на тi часи – неймовiрна рiдкiсть), був самоуком, якого навчило життя. Вiд природи володiв кмiтливим умом, умiв пристосовуватися – особливо до сильних тих часiв. У життi часто, крiм освiти (i багатства теж), потрiбнi ще й знайомства з впливовими людьми. Треба для успiшноi кар’ери стати чиiмось протеже – як зветься особа, що користуеться чиеюсь прихильнiстю або рекомендацiею для влаштування своiх справ, для службовоi кар’ери, взагалi стати чиiмось улюбленцем або ставлеником.

У народi це добре розумiли – по-простому, але вельми парадоксально-мудро. Як запевняе героiня Степана Руданського, яка в церквi лiпила свiчку i Богу, i чорту: «Треба всюди, добрi люди, приятеля мати…»

Гм… Таким архiвпливовим приятелем, який витягнув Кочубея до влади по службовiй драбинi i був для нього Мазепа Іван Степанович. (Кочубей був його протеже.) Ставши гетьманом, Мазепа потягнув на гору за собою i свого приятеля, з яким покумував i був другом для його родини. Так нiкому не вiдомий Василь Кочубей – хоч i багатий, але ж без освiти й вiйськового досвiду – в один, як кажуть, мент стае генеральним писарем при урядi – завдяки Мазепi. І пiшов далi зростати – теж дякуючи Мазепi, – аж до генерального суддi. Може б, i ще зростав i сягнув би нових вершин влади, якби чорт-бiс не пiдштрикнув писати доноси на свого благодiйника (так вiддячив йому за допомогу), але це вже, як кажуть, iнша тема.

А ось слава…

Слава за життя вперто обминала Василя Леонтiйовича – не було, очевидно, причин виявляти до нього прихильнiсть, протегувати йому. Надто невдатним був Василь Леонтiйович Кочубей! Слава прийде, коли Василь Кочубей, вже страчений за зраду свого благодiйника, друга i кума, як злочинець, лежатиме в могилi. Пiсля переходу Мазепи до Карла XII буде реабiлiтований, i сам кат його Петро I (це вiн засудить Кочубея на смерть) оголосить його героем, i Василя Леонтiйовича, як «невинно убиенного», перепоховають у Киево-Печерськiй лаврi – ось тодi до нього й прийде… Слава не слава, а вiдомiсть таки з’явиться, пiсля якоi його заднiм числом називатимуть ще й «державним дiячем».

Та й Пушкiн про нього дiзнаеться теж завдяки реабiлiтацii i царськiй вказiвцi прославляти Кочубея яко героя.

Що таке, зрештою, герой? У первiсному значеннi (за греками давнiми) це – дух померлого, який впливае на живих (герой з грецькоi перекладаеться, як владика, пан). Героями вважалися душi видатних предкiв, вождiв, богатирiв, потiм поняття героiв розширилось i до них стали прирiвнювати сили природи, казковi образи, деяких богiв i демонiв крито-мiкенськоi епохи, епонiмiв племен, областей, мiст, i тодi ж iх вперше почали називати напiвбогами. У класичну епоху героями почали називати також борцiв за свободу, видатних полководцiв. Культ героiв був зазвичай пов’язаний з iхнiми гробницями i носив хтонiчний характер: жертви приносились увечерi чи вночi, i тварини мали бути чорноi мастi. За вiруванням грекiв, героi жили й у гробницях i звiдти впливали на долi людей та полiсiв.

Вважалися посередниками мiж богами i людьми, захисниками людей, охоронцями вiд зла та лих, рятiвниками вiд незгод. Вони – благодiйники людей – знищували чудиськ, велетнiв-розбiйникiв, це борцi з ворожими людям демонами. Але героi можуть бути i небезпечними – якщо iх не шануватимуть. Гробницi героiв з iхнiми уявними останками вважалися такими, якi володiють чудодiйною силою, i були об’ектами культiв, що згодом вплинули на обожнювання еллiнiстичних царiв та римських iмператорiв. (Ряд рис i функцiй героiв християнство перенесло на святих.)

Сьогоднi герой – це видатна своiми здiбностями i дiяльнiстю людина, що виявляе вiдвагу, самовiдданiсть i хоробрiсть у бою i в трудi. Або людина, яка втiлюе основнi, типовi риси певного оточення, часу, певноi епохи тощо, а також чим-небудь вiдзначалась i привернула до себе увагу.

Таким героем Василь Леонтiйович Кочубей, даруйте, нiколи не був, а прославився вiн доносами на свого благодiйника, друга родини та ще й кума, а кумiвство у тi часи в Украiнi прирiвнювалося до спорiдненостi…



Серед украiнських дворян i старшин часiв Гетьманщини найвiдомiший (хоч iсторичнi оцiнки його дiаметрально протилежнi) – Василь Леонтiйович Кочубей. Вiн теж веде свiй родовiд вiд бекiв (титул тюркiв знатного роду, князiв або начальникiв невеликих племен, урядових та вiйськових осiб) татарськоi орди, що кочувала ще в ХVI столiттi в степах мiж Днiстром та Днiпром, серед них згадуеться i якийсь Кочубей – вiд тюркських слiв «коч» i «бей» (теж знатний титул у тюркських народiв i племен), який займався скотарством i кочував з худобою та своiми пiдданими пiвденними степами. Прародитель прiзвища Кочубей, а тодi просто кочу-бей, на початку ХVII столiття подався на службу до русiв Киiвськоi Русi, прийняв християнство з iм’ям Андрiй [8 - Можна згадати росiйського Кочубея Вiктора Павловича – це державний дiяч, граф, князь, вiце-канцлер, мiнiстр внутрiшнiх справ, голова держради i комiтету мiнiстрiв (1768–1834).]. (За iншими даними, вiн навiть був знаним комонником у вiйську Богдана Хмельницького i буцiмто дослужився до сотника.)

Онук його – Василь Кочубей. Народився вiн 1640 року. Якимись особливими здiбностями не вiдзначався, але був трудолюбивим (а це – немало) i добре знав канцелярську службу. У 1681 роцi став регентом вiйськовоi канцелярii, в 1687-му – завдяки Мазепi – генеральним писарем, чин на той час значний, а маючи його, можна було «стрибнути» ще вище. Та ще спираючись на покровителiв.

Іван Мазепа, ставши гетьманом, нагородив Кочубея селами (в тiм числi – знаменитою, оспiваною Гоголем Диканькою), ще й присвоiв йому в 1694 роцi достоiнство генерального суддi (Василь Леонтiйович, онук татарина, добре спрацювався з гетьманом Мазепою), а в 1700-му виклопотав для нього ще й звання стольника (двiрський, згодом придворний чин-посада в Росiйськiй державi XIIІ – XVII столiть; стольник прислужував князям-царям пiд час урочистих трапез, супроводив iх у поiздках, а згодом стольникiв призначали на воеводськi, посольськi та iншi посади).

Василь Леонтiйович у щасливому загалом шлюбi з Любов’ю Федорiвною мав сина Василя (бунчуковий товариш, згодом полтавський полковник, першим шлюбом був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола – Анастасiею, а вiд його синiв – Семена, Василя, Павла – утворилися три гiлки роду Кочубеiв) та сина Федора (теж бунчуковий товариш – почесне звання, яке украiнськi гетьмани спочатку надавали синам генеральноi старшини i полковникiв, а пiзнiше – вiдставним полковникам i полковiй старшинi).

Також генеральний суддя мав i двох дочок: старша Ганна була дружиною племiнника Мазепи Івана Обидовського, а молодша Мотря, вона ж Мотрона, вона ж Мотроночка, Мотронка, Мотрононька, Мотречка, Мотруна, Мотруненька, Мотрунечка, Мотрося, Мотросенька, Мотруся, Мотрушка чи й просто Мотя – улюблениця генерального суддi Василя Леонтiйовича Кочубея та його коханоi дружини Любовi Федорiвни, вона ж…

Вона ж героiня любовноi iсторii з гетьманом Мазепою, загалом романтично пiднесеноi, що завела ii матiр у в’язницю-хурдигу, а батька – на плаху пiд сокиру ката. Чи не це й привабило до неi увагу, крiм Пушкiна та Рилеева з Росii, ще й багатьох европейських творцiв, яким лише дай подiбну iсторiю, а вже вони так ii розпишуть, так. Одне слово – на вiки.

«І та романтична пригода Мазепи з донькою Кочубея Мотрею у 1704 роцi утворила прiрву мiж родиною Кочубея й Мазепою. Проте й надалi – i не лише про людське око – не переривалися добрi стосунки мiж ними, гучнi бенкети, iнтимнi бесiди, щирi розмови. Занадто багато спiльних думок, iнтересiв, справ, врештi, спiльних таемниць i грiхiв зв’язували цих двох людей.

Але десь у глибинi, у близькому оточеннi Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до Мазепи, нагромаджувалися усiлякi матерiали, чутки, плiтки, переказувалися необачнi слова гетьмана, який мiг iнодi не критися перед Кочубеем, хоч i не пiдпускав його до таемних своiх акцiй» (збiрка «Усi гетьмани Украiни»).



В украiнцiв (та й не лише в моiх одноплемiнникiв) кохання – це золоте людське почуття, найбiльше щастя, свiтла доля – хоча бувае, що воно приносить i горе.

Хто тiльки не намагався розгадати таемницю незбагненного почуття – кохання. Якi мудрi голови не силкувалися протягом тисячолiть розiбратися, а що ж воно таке – кохання? А вiз i нинi там. Всi знають, що таке кохання i… І намагаються все ще розгадати його таемницi.

В однiй з праць на цю тему автор якось прочитав:

«Можливо, людина стала людиною тодi, коли навчилася виготовляти знаряддя працi. Такою вона стала саме тодi, коли, зiрвавши чарiвну квiтку, не скористалася нею (за звичкою) як смачним наiдком, а подарувала iстотi iншоi статi як знак прихильностi i першоi iскорки любовi. У давнину слов’яни поклонялися, окрiм iнших, i богам любовi – Ладi, Данi, Лелю, Лелi (Лялi) та iн. У деяких народiв символом кохання була бджола, бо поеднувала (як i любов) “солод меду i гiркоту жала”».

Із сивоi давнини украiнський народ опоетизовував кохання: пiдносив його до найсвiтлiшоi людськоi мрii – «любов сильнiша за смерть», «любов, як перстень, не мае кiнця», «хоч в однiй льолi, аби до любовi» тощо. В Украiнi символами вiрного кохання були голуб, лебiдка, калина, троянда та iн. Щоб причарувати кохану, вдавалися до ворожок, до чар-зiлля, замовлянь, носили пахучi трави, купалися в любистку, ранковiй, купальськiй росi…

Гуцульськi легенi, ризикуючи життям, шукали на стрiмких урвищах нiжну шовкову квiтку едельвейс i дарували коханiй. Такий смiливець був вартий любовi.

І хто б знав сьогоднi в Украiнi якусь там Мотрю (Мотрононьку) Кочубей, дочку генерального суддi гетьманськоi Украiни, нiчим особливо не примiтну, правда, красуню, але ж не видатну особу, не…

Якби вона не закохалася – та ще так шалено! – в гетьмана Украiни. І не в якого-небудь (яких-небудь, безликих гетьманiв в Украiнi не бракувало), а в самого Мазепу…



Юна Кочубеiвна, – а це було ii перше кохання, що сонцем у душi засяяло, – так закохалася, що холонула (а серденько завмирало) вiд однiеi лише думки, що гетьман може не вiдгукнутися на ii сердечнi почуття – наiвна! Вiд такоi лячноi думки зiщулювалась, як Божа пташка, коли вздрiе шулiку.

Чула вiд старших дiвчат, що коханого, аби його втримати, треба до себе присушувати. А чим присушують? Та замовлянням. Присушками-замовляннями дiвчата прагнуть привернути до себе козака, щоби вiн так i присох до дiвки. Щоби в нього, як i в неi, серце переповнювалося коханнячком.

Свiтлоi ночi зверталася до нiчного сонечка – мiсяця:

– Мiсяцю Володимиру, ти високо лiтаеш, ти все бачиш, ти все чуеш, як невольники й невольницi плачуть за батьком та за матiр’ю, за дiтками маленькими, як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною i молитвяною рабою Божою Іван плакав… І жити без мене не мiг, як я без нього, як нiч без мiсяченька, день без сонечка…

Як безхмарне небо вночi яскраво визорiться, виходила на згiрок, руки до небесних свiтил здiймала:

– Зорi-зоряницi, е вас на небi три рiднi сестрицi, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідiть, зберiть ви красу, покладiть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви яснi, краснi межи зiрками, щоби й Мотря була така ж красна межи жiнками i щоб Іванко без неi жити не мiг i жадав ii в обiйми своi схопити i все життя з нею в любовi прожити.

Ночами зважувалася, хоч i лячно було, звертатися навiть до хатнього дiдька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:

– Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його бiле лице i щире серце якнайскорiше, якнайпрудкiше, в цей час, у цю годину. Бiжи прудко, бiжи хутко, як цей дим бiжить угору, щоби ти так прудко та хутко принiс менi нарожденного, хрещеного i молитовного раба Божого козака Івана…



Кладкою в Украiнi називаеться дошка або колода, покладена через рiчку, струмок, болото для переходу на другий бiк чи берег.

Або ще невеликий дерев’яний помiст лише з одного берега на рiчцi, ставку чи ще на якiйсь водоймi для прання бiлизни. До таких кладок приходили жiнки та дiвчата зi жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладцi часто й побачення призначали), жартували, смiялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й спiвали – про кладку i в пiснях згадуеться. Без неi жiнкам аж нiяк не можна було – в хатi чи бiля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораешся.

Того часу про кладку в пiснях виводили, i за нашого часу – колись популярну «Марiчку».

Герой на одному боцi живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

Пригадуете?

В’еться, наче змiйка,
Неспокiйна рiчка.
Тулиться близенько
До пiднiжжя гiр.
А на тому боцi —
Там живе Марiчка
В хатi, що сховалась
У зелений бiр…

Парубок ходить сам не свiй, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падае, бо налаштований рiшуче:

Все одно на той бiк
Я путi знайду.
Чуеш чи не чуеш,
Чарiвна Марiчко,
Я до твого серця
Кладку прокладу…

Була така чи не поетична кладка i неподалiк обiйстя Кочубеiв – у недiлю та ще за гарноi днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалiк, дiвчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дiвчат залицялися, як справжнi джигуни. Там лунали смiх i пiснi, разом iз жартами лупали праники на кладцi, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це вiдобразив у своiй мальовничiй та симпатичнiй картинi «Бiля рiчки».)

Приходила до кладки й Мотря Кочубеiвна – прати. Матiнка ii, щоби не росла бiлоручкою, панянкою, нi на що не придатною, змалку до працi привчала. («Нема поганих робiт, – казала, – е поганi дiвки-ледащицi».) От Мотря прала, бiлизну на кладцi вибивала, стомилася й вiдпочити хотiла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтiла його:

– Трясу, трясу кладкою, кладка водою, а вода купиною, а купина чортами, а чорти козаком Іваном, щоб його трясли, трясли та й до мене принесли, до народженоi, хрещеноi молитовноi раби Божоi дiвчини Мотрi, аби козак Іван вiднинi й до вiку був тiльки з нею, дiвицею Мотрею.

Аж тут матiнка до ставка прийшла – чорти, мабуть, ii замiсть козака Івана до Мотрi принесли. Прийшла подивитися, як Мотря, пере та й почула ii замовляння.

– Людо-оньки, – за звичкою заголосила матiнка. – Ви послухайте, що меле моя дщерь. Чортiв – тьху-тьху, – прохае, аби трясли якогось козака Івана та притягли до неi. Здурiла дiвка, iй-бо здурiла! Якого це ти козака назнала, га? Ану зiзнавайся, бо я тебе зараз не гiрше чортiв потрясу!

Мотря вiд крику марудного здригнулась, смикнулась i шубовснула з кладки у воду…

– Ото тебе чорти трясуть, – як вирок винесла матiнка. – Гляди-и…



Гетьману тодi стукнуло шiстдесят п’ять, Мотрi пiшов шiстнадцятий. На пiввiку рiзниця! Що дiвча втратило розум – не дивно. Наiвне! Дивно, що в цiй «романтичнiй пригодi», що лучилася мiж ними, грунт пiд ногами разом з розумом (а вiн у нього був блискучим) на якийсь час втратив i гетьман. Бо любощi, як запевняють бувалi, не заспиш, не заiси…

Вiн швидко схаменеться, але…

Що було – те було. Коли б у його час жив Іван Франко, Мазепа повторював би його рядки, що «любов, мов слабкiсть десь яка, / Надiйшла менi вже в кiсть i крев». Чи повторював би слова Сосюри: «В муках любовi стою край вiкна».

І вiн стояв, видивляючись свою любов, коханнячко свое неземне…

Із пiснi – так-так, – слова не викинеш. Та ще з якоi пiснi. З кохання, що, як писатиме поет, раз на тисячу лiт приходить…

І рядки цi Володимира Сосюри, чарiвного лiрика Украiни, нема-нема та й зринають, як згадую кохання Мотрi Кочубей до Івана Мазепи (чи Івана Мазепи до Мотрi Кочубей):

Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтае весна на землi
І земля убираеться зрання…

Дише тихо i легко в синяву вона,
простягае до зiр своi руки…
В день такий на землi розцвiтае весна
i тремтить од солодкоi муки…

Але ж i Мотря була ще та чарiвниця. (Може, сама й не пiдозрювала, що вона чарiвниця.) Бо щось у нiй, у Мотрi-Мотрононьцi було таке… таке, що нi словом сказати, нi пером списати – чари незбагненнi. І тi чари сколихнули душу старого гетьмана, збурили його, оживили, запалили, як юнака, що ледь було не втратив землi пiд ногами i реальностi свiту бiлого.

Вона була незвичайною, юна украiнка Мотря Кочубеiвна. Це вiдчували й тi, хто Украiни не знав – хiба що колись чули щось про неi та ii чарiвниць. Для них Мотя ставала Украiною, i через неi, через незбагненну Мотрононьку, вони вiдкривали загадкову краiну козакiв i гетьманiв.

Це чи не першим вiдчув автор передмови до поеми О. Пушкiна «Полтава» Ю. Айхенвальд. Ось що вiн писав 1909 року про юну украiнську дiвчину в поемi росiйського генiя:

«Старый отец (Василь Кочубей. – В. Ч.) гордился ею… она была ему дороже мехов, атласа, серебра, потому что она была для него не только дитя, но и воплощение его родной Малороссии. Украинка пушкинской поэзии, она выросла на хуторе, в тени украинских черешен, и стройна она была, как тополь именно киевских высот. Природа Малороссии создала в ней свой лучший цвет, свою первую Марусю, и за это с любовью и лаской внимал ее песням богатый и славный Кочубей. Но проходящая через всю поэму степенность поэта, приобщившегося к отцовской психологии, сообщает нам, что не только мгновенные чары красоты привлекли к Марии женихов из Украйны и России, – везде прославилась она девицей скромной и разумной…

Она скромна и пуглива, трепетная лань, и лань напоминает ее движенья; и когда она, бродя в сенях, трепещет и решенье ждет, то она похожа на серну, которая уходит под утес, орла послыша тяжкий лёт; и когда уже безумная, она встречается с Мазепой, то убегает от него легче серны молодой. И вот она, человеческая лань, такая робкая, такая пугливая и трепетная, она, девица скромная и разумная, совершает стыд и безумие, ей приятен ее позор… (Це коли вона вночi втiкае з батькiвського дому до Мазепи.)

Здесь Пушкин опять встретил на своей дороге загадку любви, которой все возрасты покорны. Он знает, что сердцу девы нет закона, и потому его не удивляет любовь Марии к Мазепе… Страстные мечты украинки тяготили к седой голове… серебряная старость очаровала ее. Это несомненно произошло от того, что Мазепа был воин и поэт. В темнице Кочубей вспоминал песни дочери своей, а пела она только те песни, которые слагал Мазепа, когда он беден был и мал. Она певца полюбила за песни. С тех пор, как были они сложены, прошло много лет, и Мазепа стал не только богат и могуч, но и стар. Однако в песнях его сохранилась молодость его: песни не стареют. Поэту вечная подобает юность. И вот Мария чувствовала и певучими устами своими передавала молодость Мазепы, бессмертную жизнь его стихов, – что же могли значить для нее власы седые? И могла ли она видеть старым того, чью в звуках сохранившуюся молодость она повторяла и усилила молодостью своей? Кроме того, Мазепа был и воин. А воин тоже никогда не стар. В бою все молоды. И Мария, полюбившая конный строй и бранный звон литавр, и клики пред бунчуком и булавой малороссийского владыки, – Мария нашла в Мазепе чудное сочетание двух вечных юностей – поэта и воина».



Зрештою, Мотря Кочубеiвна була i залишилась тiею слов’яночкою, про яку напишуть вже за наших днiв Г. Татарченко та В. Крищенко у вiршi «Слов’янська врода»:

Я тебе стрiчаю ранком, —
Слово котиться в розмову
Дорога моя слов’янко,
Кароока, чорноброва.
З тебе писано iкони…
Хоч мiнлива наша мода,
Та не згубиться нiколи
Чарiвна слов’янська врода.

І сьогоднi iсторики (та й не тiльки вони) все ще сперечаються: чи могла бути в дiвчини шiстнадцяти лiт така любов до чоловiка, який вже розмiняв сьомий десяток, а чи це була всього лише примха розбалуваного i некерованого дитяти?…

А сперечаючись, намагаються розiбратися, а хто ж вона була – Мотря Кочубеiвна?

Четверта й остання дитина Василя i Любовi Кочубеiв.

Останньою, а тому й найулюбленiшою, якiй дiсталася чи не вся батькова любов (а в неi ж була ще сестра i брати) i яка звикла це сприймати як данiсть, адже iй нiколи й нi в чому не вiдмовляли. Все для неi, для доцi своеi. Справдi-бо, вiкова рiзниця мiж ними була вражаючою. Але мають рацiю iсторики, якi наголошують: тi, хто звинувачуе Мазепу в блудi, не враховують одну iстотну деталь: гетьман домагався руки дiвчини, яка вiдповiдала йому взаемнiстю. Зрозумiти молоду Кочубеiвну неважко: Іван Степанович був для неi уособленням мудростi, шанованою всiма людиною. Навiть у такому вiцi, як зiзналася панi Сенявська французькому послу у Варшавi Францiсу Бонаку, старий Мазепа «приваблюе легко до себе своiм чаром жiнок».

Хрещений, який часто гостював у домi Кочубеiв, мiг приворожити дiвчину й знанням мов, i власними вiршами. Мова його листiв до неi нiжна й зворушлива. «Щасливii моi письма, що в рученьках твоiх бувають, нежелi моi бiднi очi, що тебе не оглядають», – писав вiн Мотрi.

Та й зовнi гетьман мав вигляд значно i значно молодший свого вiку.

Французький посол Жан де Балюз, який зустрiчався з ним у Батуринi, так описував його:

«Вигляд у нього суворий, очi блискучi, руки тонкi й бiлi, як у жiнки, хоч тiло його мiцнiше, нiж тiло нiмецького рейтара (найманий солдат важкоi кавалерii в европейських армiях ХVI – ХVII ст. – В. Ч.), вершник з нього знаменитий».

А ось що писав учасник шведського походу в Украiну Густав Адлерфельд, який бачив гетьмана «у вiцi 64-х лiт, середнього зросту» (у 1708 роцi гетьмановi насправдi було 69 рокiв), вiн «дуже стрункий, iз суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приемноi вдачi й дуже захоплюе своiми жестами».

Правда, iнший сучасник, що лишився анонiмом, запевняв, що «Мазепа був вельми негарний на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римськiй iсторii великого Манлiя. Але вашi очi полонили його бiлi руки, тонкi, повнi грацii, та його горда голова з бiлими буклями, довгi обвислi вуса, а понад усiм цим величнiсть, почуття гiдностi й суворiсть, яку злагiднювала елеганцiя». Але всi сходяться в одному – Мазепа мав вигляд сувороi й водночас iнтелiгентноi людини, у якоi мiцна будова тiла дисонувала з тонкими, бiлими, далеко не козацькими руками.

Іван Степанович Мазепа був тодi на вершинi свого успiху на чолi козацькоi Украiни. Восени 1704 року – ще йшла Пiвнiчна вiйна – гетьман Іван Мазепа повернувся з чергового походу до своеi резиденцii в Батуринi. Повернувся на крилах успiху, адже й останнiй похiд його завершився вдало – як i всi iншi – вiн був полководцем удатним. Правда, вiн тодi, виконуючи наказ Петра І, арештував свого давнього суперника Палiя, поводиря правобережного козацтва, i тепер пiд булаву Мазепи перейшла бiльша частина Правобережжя, яку вiн не спiшив i навiть не гадав повертати полякам.

Це був успiх не лише Мазепи, а й усiеi Гетьманщини, яка пiсля довгих десятилiть Руiни знову здобула кордони, як у часи Богдана Хмельницького. Ось чому настрiй у Мазепи був просто чудовий. Вiн об’еднав – ну, майже об’еднав – всю Украiну. Це добрий початок до остаточного об’еднання розшматованоi батькiвщини. Козаки i старшина, для якоi це був подвиг Мазепи, зустрiчали гетьмана просто захоплено – нарештi вони мають верховоду, який не на словах, а на дiлi дбае про Украiну. І сам гетьман гордився своiм вчинком, його душу наповнювала урочистiсть – це лише початок боротьби за повне об’еднання Украiни – дасть Бог, воно збудеться, i Украiна назавжди стане единою, сильною, i нiякi Польщi й Росii не будуть бiльше завдавати iй лиха-горя.

Вiн щиро вiрив, навiть аж затято вiрив, що бодай колись, а такi часи настануть. Але треба вже сьогоднi – ба навiть учора – i завтра-позавтра i завжди все робити, всього себе вiддати на вiвтар боротьби за Украiну, за ii волю i кращу долю, щоби вона бiльше не була чайкою при битiй дорозi.

Такою вона йому бачилась i снилась. І в серцi болючою скiпкою ятрила i про таку вiн якось однiеi безсонноi ночi – а скiльки iх у нього таких було! – i вiрша склав, порiвнявши Украiну з чайкою при битiй дорозi. І вiрша його болючого невдовзi по всiй Украiнi вже як пiсню заспiвали (його iменi, як творця при тiй пiснi, вже не згадували, бо стала вона народною):

Ой, бiда, бiда та чайцi-небозi,
Що вивела чаенята при битiй дорозi.
Там чумаки йшли, чаенят знайшли —
Чаечку зогнали, чаенят забрали.
А чаечка в’еться, об дорогу б’еться,
До дороги припадае, чумака благае:
– Ой чумаче, чумаче, ще ж ти молоденький,
Верни моi чаенята – ще ж вони маленькi!
– Ой не верну, чайко, не верну, небого,
Бо забереш чаенята, полетиш у поле!
– Не буду летiти, тут буду сидiти;
Буду воли завертати, в пригодi ставати!
– Ой полети, чайко, на зелену пашу,
Бо вже твоi чаенята покидали в кашу!
– Бодай же ви, чумаки, у Крим не сходили,
Як ви моi чаенята у кашi зварили;
Бодай же вам, чумаки, воли похворiли,
Як ви моi чаенята з кашею поiли;
Бодай же вам, чумаки, воли поздихали,
Як через вас чаенята навiки пропали.
– Ой чаечко наша, неправдонька наша:
З маленькими чаенятьми добра буде каша!

Через цю пiсню у Мотрi й лучилася неначе тривожна розмова з батьком. Якось вона наспiвувала пiсню (чомусь сумно було на душi, хоч молодiсть мовби суму й не знае) про чайку-небогу, яка вивела дiток при битiй дорозi, а iх чумаки забрали собi на кашу. Батько й почув та враз до дочки:

– Ей, ей, дiвко?! Ти де це таку пiсню назнала?

Запитав нiбито занепокоено, хоч ранiше на пiснi, що iх спiвала дочка, й уваги не звертав – спiвае, то й хай спiвае, аби не плакала. А це, бач, насторожився.

– Де ти, питаю, таку пiсню назнала?

Мотря, думаючи щось свое, вiдповiла:

– Іван Степанович, як учора у нас гостював, навчив.

– Мазепа? Еге, вiн до вiршiв та пiсень голiнний. Гетьман, а вiршi та пiснi наче який бурсак складае – воно йому ото треба? Хоча гарно тямить се дiло, – в батьковiм голосi почала вiдчуватися насторога. – Але кого це вiн мае на увазi пiд чайкою, що вивела дiток при битiй дорозi?

– Украiну нашу, бо вона в нас як неприкаяна.

– Овва! Гляди, не спiвай ii при людях, бо люди рiзнi. Почують недобрi вуха, донесуть декому… Така пiсня може тим, що при владi, не сподобатись.

– Кому?

– Та хоча б московитам.

– А менi – дарма.

Василь Леонтiйович пильно на дочку дивився.

– Не дурiй, дiвко. Мазепа у своiй пiснi що мае на мислi? Що пiд отечеською рукою московського царя Украiнi зле?

– Атож. Вона як чайка на роздорiжжi. З одного боку поляки, з другого – татари та турки, з третього – московити. І всi забирають наших чаенят, щоби кашi з них наварити.

– Це Мазепа мае на мислi?

– А ви, тату, про це в нього самi запитайте.

– І запитаю. А ти дивись, вумна дуже стала. Воно ото тобi треба? Гляди, дiвко. Як дiйде до царя, то за такi пiснi тобi капость буде. А разом з тобою i менi перепаде. А я ж – генеральний суддя. Менi треба вухо гостро тримати, щоби у халепу московську не вскочити. А наш народ такий, що вмить донесе.

– Як ми самi не донесемо, – раптом сказала Мотря, – то не дiйде до царя.

Кочубей якось дивно глянув на дочку, пробурмотiв:

– Кажу, гляди!.. Бо й тобi, як тiй чайцi-небозi може бути зле. Та й мене московити не похвалять за таку пiсню. Донесуть стольнику, а вiн мене той, на цугундер вiзьме – влада в Украiнi у них. І Мазепу не похвалять. Вiн хоч i гетьман, при булавi, але як ми, так i вiн пiд царем ходить та пiд його воеводами.

Тепер вже Мотря з подивом глянула на батька, але нiчого не сказала, тiльки сумно так, сумно проспiвала:

Ой горе тiй чайцi-небозi,
Що вивела дiток при битiй дорозi…

Подвигом Мазепи пишалася й Мотря Кочубеiвна. Їi вже зачарували i його чоловiча сила, розум ясний i гострий, влада, що ii вiн мiцно тримав у руках. Вона була дiвчиною освiченою, добре зналася в лiтературi (недарма ж гетьман в якостi дарункiв завжди надсилав iй «книжечки»), та й ерудицiя i начитанiсть Мазепи, його любов до книг теж подiяли на неi. До всього ж гетьман був у неi щиро закоханий. Та й гарно вiн до неi залицявся. І як наслiдок, мiж гетьманом i дiвчиною спалахнув роман серйозний, глибокий, щирий…

А якось гетьман передав iй таку цiкаву книжечку, що вона до ранку не могла вiд неi вiдiрватися, читала й сумувала, сумувала й радiла – яка ж бо любов, виявляеться, е в iнших краiнах!

Хоч i трагiчна, але ж така захоплива.

«Трiстан та Ізольда» [9 - «Трiстан та Ізольда» – пам’ятка захiдноевропейськоi лiтератури середнiх вiкiв. Походження – кельтське. В основi сюжету – трагiчне кохання дружини короля Марка Ізольди до його племiнника Трiстана. Вперше оброблена французькими поетами у ХІІ столiттi. Вiдомi пiзнiшi англiйськi, iталiйськi, iспанськi, сербськi версii. На сюжет роману створено поеми кiлькох поетiв, у тому числi й Лесi Украiнки – «Ізольда Бiлорука». Нiмецькою роман про Трiстана та Ізольду переклав у ХІІІ столiттi Готфрiд Страсбурзький.] книжечка називалася. Не книжечка, правда, а зшиток саморобний. Іван Степанович про тую любов з нiмецькоi для неi переклав, по-своему скомпонував, зшив аркушi i вийшла книжечка.

Вже й другi пiвнi проспiвали перед зорею, ось уже й третi перед свiтанком почали голос подавати, а вона з очима, повними слiзок, читае й читае…

Король Марко з якогось там королiвства ненавидiв свого племiнника, адже бачив, як вiн кохае королеву, а королева – його.

Та за таку любов король Марко пiвкоролiвства свого вiддав би, але не таланило йому на такi почуття, на щастя таке. Король Марко заздрив такiй любовi, бо сам вiн з такою пристрастю нiкого в своему життi не кохав i його так палко нiхто не кохав.

А заздрячи чужiй любовi, король Марко все робив, аби якщо й не вбити любов – це i королям не пiд силу, – то бодай закоханих розлучити.

І це заздрiснику вдалося.

Закоханi зазнали багато лиха i тяжких пригод. І хоч вони загинули, але iхнi почуття все одно вистояли, бо вони – сильнiшi смертi i всiх лих, разом узятих.

Вражений таким почуттям, король Марко змилостивився i звелiв Трiстана та Ізольду поховати в однiй капличцi. Невдовзi з могили Трiстана пiднявся незвичайний терновий кущ i, перекинувшись через капличку, врiс у могилу Ізольди. Тричi наказував злий король зрiзати той кущ, але кожного разу вiн з’являвся наступного дня – такий же чудово-незвичайний, як i ранiше.

Мотря плакала, читаючи сумну повiсть про любов двох, якi знайшли себе i свое щастя, i радiла водночас, що е така любов, яка навiть смертi не пiдвладна. І незчулася, як матiнка, тiнню пiдкралася до неi i вирвала з ii рук зшиток.

– А що ти… читаеш? Це тобi, мабуть, той чародiй передав? Щоб сохла за ним? Я думала, це Святе Письмо, а це про… про любов. Про яку любов, дурепо? Немае любовi, повiр менi, невдячна дщерь. Бо коли б вона була, то я першою ii спiзнала б. Не бувати тому, що задумав старий чаклун!

Мотря й ойкнути не встигла, як матiнка на дрiбненькi шматочки порвала-пошматувала зшиток, пiдбiгла до вiкна i викинула порване геть.

Закружляли шматочки, закружляли й розлетiлися, як вiйнув вiтерець iз саду…

– Ось так i з Мазепиними чарами буде! – кричала матiнка. – Пошматую iх i за вiтром розвiю!..

І вже не знала Мотря, кого iй було жалкiше – якихось незнаних Трiстана та Ізольду i iхню любов, що тернами поросла, чи себе й свою любов було шкода, що теж заросте тернами…

Незчулась, як у журбi заспiвала, душу свою ятрячи:

Цвiте терен, цвiте терен,
Листя опадае:
Хто з любов’ю не знаеться,
Той горя не знае…

Історики й досi мiркують над тим, чим могла зачепити гетьмана юна красуня Мотря. Не тiльки ж красою. Краса, як кажуть, до вiнця. А мабуть, захопила його i своiм характером, хай i норовливим, але ж i благородним. Дiвчина була надiлена вiд природи небуденним розумом, вдалася гострою на язик, швидка, як казали, мислями i вчинками, була рiшучою i не такою, як всi. Цим своiм характером вона й пiдкорила гетьмана, який тодi перебував у самотинi, з якоi, здавалося, вже не було – враховуючи його вiк – виходу. А тут така дiвчина, таке кохання! І хай вiн був досвiдченим в амурних походеньках, але Мотрю сприйняв вище за черговi походеньки. Вiн не встояв перед цiею незвичайною дiвчиною, як не встояла й вона перед його чаром.

Недарма ж французький посол Бонак писав в одному зi своiх листiв: «Як я чув, гетьман Мазепа, крiм iнших своiх чеснот, приваблюе до себе легко своiм чаром жiнок, як захоче того».

Ось тiльки ненька рiдненька панi Кочубеiха i чути про любов не бажала. Нi, нi, про листа французького посла месье Бонака, що гетьман Мазепа володiе чаром, Кочубеiха нiчого не чула. Але це не мало якогось особливого значення, адже вона ще ранiше француза вiдала, хто такий Мазепа насправдi.

– Того й при булавi, що чарiвник, – бубонiла, як заходила мова про гетьмана. – І гетьманство вiн чаром узяв, наславши на старшину затемнення, – от вони, заслiпленi буцiмто його подвигами, i вручили йому булаву. Тодi ж як гетьманом мав стати мiй Василь. Дак лиходiй той перехопив у нього булаву.

У цьому був особисто переконаний i сам Кочубей – вiн мав стати гетьманом… Вiн, Кочубей Василь Леонтiйович! І йому мають належати символи гетьманськоi влади – клейноди: булава, бунчук, прапор i печатка. Ось так – так, а не iнак.

Ну, за булавою дiло не стане. Мазепину забере, вона для всiх, хто гетьманами стае, зроблена. А печатку… Печатку може й виготовити, умiльцiв у нас вистачае. Із срiбла хiба ж таку викарбують, з козаком посерединi, в гостроверхiй шапцi, з рушницею – от ти вже й гетьман.

Матиме вiн вiйськового суддю та писаря, обозного, осавула, перначого, хорунжого, бунчужного, булавничого – вiн вже давно прикинув про себе, кого на цi посади вибере, як гетьманом стане, – своiх людей… Полки очолять полковники – iх теж вибере, сотнi – сотники, i поведе вiн вiйсько, як ото про Дорошенка спiваеться, хорошенько…

Гм, а чом би й нi?

Задумавшись, уявив себе гетьманом – а вiн завжди уявляв себе гетьманом i вже звик, що бодай у думках, а – гетьман, тож, уявивши себе на чолi Вiйська Запорозького, замугикав:

– Попереду Дорошенко… Дорошенко… Веде свое Вiйсько Запорозьке хорошенько… А позаду Сагайдачний…

– Ей, ей, ти чого це розспiвався? – стрепенувшись, шулiкою налетiла – як завжди налiтала на чоловiка, панi Кочубеiха.

– Та що ж менi вже заспiвати зась?

– Який Дорошенко попереду вiйська? – голос у жони зробився аж надто високим. – Який, питаю, в дiдька Дорошенко? Та ще й Сагайдачний… Чого це вони попереду?!

– А хто? – розгубився пан Кочубей. – Ма-мазепа?

– Ти попереду! Ти! – вже чи не кричала жона. – Ти генеральний суддя, то й маеш бути попереду, а не якийсь там… не якийсь там Дорошенко чи Мазепа. Ти суддя, а я – суддиха, от i маемо вдвох владарювати на Гетьманщинi.

– Ти як завжди маеш рацiю, мое золотце, – погодився чоловiк iз жоною, який погоджувався все життя, бо не погодишся, тобi ж i гiрше буде – цур йому та пек йому!

Але щось вже не спiвалося. Мабуть, тому, що попереду все ж таки був Мазепа. Допоки? Пора, пора вже за неi братися, як слiд… За булаву. За ту булаву, що Мазепа чи не з рук у нього вирвав. Казали (про це е свiдчення й iсторика Оглоблина), що був такий мальований портрет Василя Кочубея з написом: «Гетьман Василь Кочубей». Мо’, й справдi Кочубей ледь було не став гетьманом Украiни?

– Так воно й е, – не затихае Кочубеiха. – Спершу в нас булаву перехопив, а це ось уже дочку серед ночi викрав, дщерь нашу безневинную… Але ми, Кочубеi, свое ще вiзьмемо. І дочку ним викрадену повернемо, i гетьманство теж у чародiя вiдберемо.

І все пiдганяла Кочубея:

– Вели, щоби ще гучнiше калатали у дзвона!

– Дак куди вже гучнiше, як i так вiд того калатання у вухах позакладало.

– Хай калатають! Щоби i в нього, чародiя, нарештi позакладало!



У Батуринi, дiзнавшись тiеi ночi по причину бовкання дзвону на дзвiницi Кочубеiвськоi церкви, народ таки й справдi похвилювався: як?

Навiть аж обурювався: як??? Гетьман закохався? Як нiби вiн не мав права закохуватися. Та й любов не вiд диявола приходить до людини, вiд Бога!

– Закохався!

– У шiстдесят п’ять?

У шiстдесят п’ять???

Хоча можна сказати й по-iншому: гетьману було (як вiн закохався в Мотрю Кочубеiвну) всього лише шiстдесят п’ять – це з якоi дзвiницi подивитися, а тодi вже в дзвона бевкати. Мовляв, що ж ви хочете, як йому було всього лише шiстдесят п’ять, а поет сказав, що любовi будь-який вiк пiдвладний. У цьому i наше щастя.

Як дожив я до вiку Мазепи (коли вiн закохався у Мотрю, себто до шiстдесяти п’яти лiт) i жив далi, i в сiмдесят теж закохався, адже був усе ще молодим.

Тодi ж i написав я вiрша на цю тему. І тодi ж переконався: люблять (i закохуються) i в шiстдесят п’ять, i в сiмдесят, i…

І – так далi.

І пригадалося менi – дозвольте вдатися до особистого iнтиму: коли менi було стiльки ж вiку – шiстдесят п’ять, а потiм i сiмдесят, я…

Я закохався. Благополучно. А закохавшись, написав вiрша, що його пропоную оце читачам.


Любов на ять



На ять – це означае, за словником, найвищу якiсть.


Немае молодостi у п’ятдесят,
Але i старостi немае в сiмдесят.
Хоч як тут не крути —
Така вже фiлософiя моя.
Є ти i свiт,
Якому кажеш ти:
– Привiт!
Це я.
Прийшов до тебе з небуття,
Спiзнати, що воно таке – життя
У свiтi бiлому на кульцi з iменем Земля.
І хай менi не п’ятдесят,
Менi всього лиш сiмдесят,
Але в душi, як i ранiше
(І це менi виднiше),
Як i ранiше,
як i ранiше —
двадцять п’ять.
Навколо бiлий свiт
Буя,
Якому кажеш ти —
Привiт,
Це я.
Прийшов не просто жити
Прийшов, щоб дiвчину,
щоб дiвчину iще,
iще любити.
Менi в душi всього,
всього лиш двадцять п’ять.
І я люблю, як i ранiш,
як i ранiше,
Як i ранiш, люблю на ять.

P. S. Ось так, товаришi,
Добродii, брати
(І ти, мiй друже, й ти)
Любов завжди
на ять,
Коли – не в паспортi,
коли в душi
Твоiй,
в душi твоiй всього лиш,
всього лиш
двадцять п’ять.

Ось тодi i в шiстдесят п’ять, i в сiмдесят з чимось (але за умови, що в душi двадцять п’ять) прийде остання Любов, остання, але перша (перша!) справжня.

І хай тодi називають ловеласом чи козацьким донжуаном, хай!..



P. S. А я – гуляка бездiяльний.

Іншi – це, даруйте тавтологiю, мiж iншим, – таким «званням» – ловелас, донжуан i т. д., i т. п. у тому самому дусi, – ще й гордяться.

І тодi такi «iншi» гордилися своiм статусом. І тепер подiбна гордота високо голову тримае – заздрiть, мовляв!

Є таке росiйське слово – «повеса». Украiнською це – гульвiса, гультяй, гультiпака тощо, а ще – джигун, зальотник, ловелас…

Але що з того, що – ловелас. Що з того, як Олександр Пушкiн, примiром, сам себе таким привселюдно визнавав. І навiть аж гордився цим.

А я, повеса вечно праздный,
Потомок негров безобразный,
Взращенный в дикой простоте.

Любви не ведая страданий,
Я нравлюсь юной красоте
Бесстыдным бешенством желаний…

Та й хто буде проти (маються на увазi справжнi чоловiки) бодай трохи в юностi побути (якщо виявляться для цього вiдповiднi, гм-гм, данi), ловеласом чи донжуаном?!

Життя ж бо, панове-добродii i товаришi теж, одне-однiсiньке. А любов – це такий солодкий грiх, що…

Щоби потiм не довелося каятись, що святим та прiсним прожив i жодного разу не согрiшив.




Частина друга





…i будуть страченi «отсеченiем глав iхнiх змiiних»

Борщагiвка, що на рiчцi Pосi, 14 липня 1708 року


Невесело на свiтi жить,

Коли нема кого любить.

    Т.Шевченко

…Той дзвiн, – а яка ж тодi була чудова, просто-таки, як уже мовилося в першiй частинi, чарiвна нiч, нiч мiсяця травня числа 25-го, року 1704-го, не нiч, а диво якесь мiсячно-золотисте, – набат той гетьман Мазепа почув одним з перших у столицi Гетьманщини.

У Батуринi Іван Степанович здебiльшого жив не в своiй офiцiйнiй резиденцii, в палацi, що iнодi звався «панським будинком», а в маетку Гончарiвцi – десь два кiлометри пiвденнiше мiста. Маеток був чималим, його будували – тут вже гетьман постарався – знай наших! – iталiйськi архiтектори. Вони й спорудили йому палац в стилi захiдного бароко, де можна було з шиком приймати старшину; звели й допомiжнi мурованi адмiнiстративнi та житловi будинки, а також домову церкву. В Гончарiвцях була розмiщена знаменита бiблiотека Мазепи та колекцiя захiдноевропейського живопису, знавцем якого гетьман був вiдмiнним. Палац стояв на високому, метрiв з десять, березi рiчки Сейм [10 - Сейм – лiва притока Десни (басейн Днiпра). За часiв Киiвськоi Русi мала назву Семь, адже витiкала з семи окремих джерел.], звiдки вiдкривалися мальовничi далi аж на Засем’я, де старшинськi хутори, села. В Гончарiвцях була збудована дерев’яна церквиця та дерев’янi стiни з бастiонами i земляним валом iз ровом шириною чи не до десяти метрiв, що огороджували територiю «власного саду». А це майже 9 гектарiв, молодий i вже квiтучий сад, в якому так любив бувати гетьман.

Закiнчуючись, сад непомiтно переходив у чималий парк з дiбровою, що тягнувся ще на 40 гектарiв!

Сусiдом Мазепи був пов’язаний до «романтичноi iсторii» з Мотрею Кочубеiвною генеральний суддя, друг-приятель гетьмана, товариш його мовби ж вiрний (принаймнi таке складалося враження збоку). Гетьман вiддав йому будiвлю генерального суду, що була вимурувана ще при Многогрiшному. Кочубей перетворив ii в свою резиденцiю i поселився там iз родиною. (О. Пушкiн у своiй знаменитiй поемi чомусь поселив Кочубеiв у Полтавi.) Вiд будинку починався парк Кочубея, теж чималий i розкiшний. Затишна дубова алея вела в глибину парку, туди, де вiн з’еднувався з парком Мазепи.



З обiйстя Кочубеiв i нiсся тiеi чарiвноi мiсячноi ночi набат…

Тодi ще нiхто не знав, що саме тiеi диво-ночi, почався тернистий шлях Мотрi Кочубеiвни, який згодом стане ii хресним шляхом на Голгофу. І треба було пройти це випробування долi i нести свiй хрест – терпеливо зносячи страждання, а подекуди й глум – дiвча у дiда закохалося! Де це бачено, де це чувано!

І шлях той Мотря, а вона ж була тодi ще просто Мотрононькою, сама вибрала. Але хiба вона знала, до чого приведе ii кохання, що для неi було святим i непорочним.



«Складнi взаемини в Івана Мазепи (не тiльки у державних, а й в особистих стосунках) склалися з Василем Кочубеем, генеральним суддею».

Так чи не делiкатно, дещо обтiчно пишуть iсторики про тi «складнi вiдносини», що закiнчилися для генерального суддi плахою, на яку вiн покладе свою сиву голову.

«Мотря Кочубеiвна народилася у 1688 роцi i, коли iй виповнилося 16 рокiв, почала небайдуже ставитись до Івана Мазепи (йому було 65 рокiв)» – так починаеться не одне дослiдження тернистоi долi дочки генерального суддi i першоi красунi Батурина.



«Мотря щиро i палко покохала Мазепу, як тiльки може кохати вперше молода дiвчина – до повного заслiплення розуму, не хотiла чути про жоднi обмеження своеi любовi, не хотiла чути про жоднi компромiси. Вона поставила на вiвтар усю себе: розiрвала стосунки з батьками й навiть пiшла на ганьбу, залишивши рiдний дiм задля гетьманських покоiв…» (В. Ракшанов).

«Любов Мотрi Кочубеiвни й Івана Мазепи – це та любов, що не знае нi старостi, нi iнших меж, любов молодоi дiвчини, яка покохала до безтями, до повного заслiплення розуму пристрастю» (В. Рiзниченко).

Бо покохала дiвчина Мазепу «не за грошi та багатства – вона була дочкою одного з найзаможнiших людей в Украiнi, не за почестi або прагнення стати гетьманшею – вона полюбила чистою, як вранiшня роса, душею».

Історик Ф. Уманець пише: «Чи була вона очарована розумом Мазепи, чи грандiознiстю його планiв, чи просто тут виявилась зайвий раз демонiчна способнiсть Мазепи подобатись жiнкам, – одне можна сказати, що тут не могло мати мiсце нi розсчот, нi честолюбiе…»

«Любов Мотрi та Івана Мазепи була чиста, мов джерельна вода, як до нiчноi втечi, так i пiсля. Ф. Уманець наголошуе, що коли б щось було, то Кочубей так i заявив би на Мазепу на допитi, щоб ще бiльше скомпрометувати його. Вiдомо також, що пiсля iхнього роману Мазепа та Кочубей часто бачилися, бували в гостях один в одного. Читаючи листи Івана Мазепи, можна впевнитися, що вiдомоi межi вони не переступали» (В. Ракшанов).

У поемi Байрона Мазепа, згадуючи свою молодiсть, палко i гордо вигукуе: «Я досить був вродливий тодi. Тепер за сiмдесят роки пiшли – чи менi боятись слiв? Небагато мужiв i юнцiв – васалiв, лицарiв – зi мною тодi могли посперечатися красою».

І все урвалося…

Не могло не урватися.

Бо далi, як у пiснi:

Ой у полi вiтер вiе,
А жито половiе,
А козак дiвчину
Та й вiрненько любить,
А зайнять не посмiе…

Чому? Та тому:

Ой тим ii не займае,
А що сватати мае.
Ой тим же вiн,
Ой та не горнеться,
А що слави боiться…

Гетьман покохав юну Мотрю, вона вже тодi стала для нього щастям, але – недосяжним. Почуття до дочки свого товариша довгий час тримав при собi. Кочубеiв, аби зайвий раз помилуватися iхньою донькою, став частiше вiдвiдувати – щоб любити ii очима. Але намагався нiчим не видати себе. Ще нашкодить дiвчинi. Та коли дiзнався, що й Мотря ним захоплена, вирiшив вiдкритися дiвчинi. Вiн iй вiдкрився, у вiдповiдь – вона йому вiдкрилась, i обое як над свiтом Божим злетiли – на крилах кохання.



В етнографiчних матерiалах та в iнших вiдповiдних збiрниках, словниках тощо можна вичитати (дозвольте нагадати, бо обряд цей вже нинi забуваеться), що кумiвство – один з видiв духовноi спорiдненостi, звичай обрання народженiй дитинi «других батькiв» – ii опiкунiв та покровителiв. За принципом: одна пара батькiв (рiдних) добре, а друга (обрана) ще краще. А там де краще, шкоди нiколи не буде.

Це сьогоднi кумiвство якось поволi забуваеться, виходить з ужитку, а колись… А сотнi рокiв тому – це було щось. Чи навiть ще й бiльше. Коренi кумiвства сягають часiв первiснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирiшальною i рiдний брат матерi брав на себе обов’язки захисту i виховання дитини своеi сестри. Пiзнiше християнська церква виробила обряд хрещення дитини, себто прилучення ii до вiри за допомогою кумiв, або хрещених батькiв. Хрещення вiдбувалося в церквi урочисто, хоча iнколи з тих чи тих причин i в батькiвськiй хатi. (Автора цих рядкiв, коли йому вже виповнилося шiсть рокiв, теж хрестили вдома, в хатi батька-матерi у тисячу дев’ятсот сорок другом роцi – ранiше, «за совiтiв», це заборонялося робити – антирелiгiйна боротьба. А коли село окупували нiмецькi вiйська, в селi з’явився священик i тихенько, пiзно увечерi за завiшеними вiкнами, щоб не дiзналися окупанти, хрестив дiтей, часто вже й переросткiв – так було охрещено й мене, за щiльно завiшеними вiкнами. Пiсля хрещення вiдбувся традицiйний обiд, в нашому випадку вечеря, в якiй взяли участь запрошенi на хрестини, але вечеряли – з оковитою, звiсно, – тихо, без шуму-галасу, аби полiцаi, якi вже тодi владарювали в селi, нiчого не запiдозрили.)

Пiсля цього акту рiднi та обранi батьки називали одне одного кумом, кумою, а по вiдношенню до дитини (хрещеника) вживалися церковнi термiни – хрещений батько i хрещена мати.

Зазвичай кумiв бувае одна пара, хоча трапляеться, що й кiлька – це не забороняеться. Але головними тодi вважаються першi (старшi куми), а iншi – молодшими.

Осiб, якi брали участь в обрядi та обiдi на честь хресника (хрещеницi) називали прикумами. У куми запрошували рiзних людей – вiд близьких родичiв до далеких, а також сусiдiв чи приятелiв – за вiдсутнiстю родичiв. Вiдмовлятися, коли до когось приходили з хлiбом-сiллю запрошувати (кликати) в куми, не прийнято було.

Мiж рiдними й обраними батьками встановлювалися особливо дружнi стосунки. А коли в родинi не було когось з рiдних батькiв, хрещенi батьки замiняли рiдних, виховували хрещеникiв, брали на себе не тiльки моральнi, а й матерiальнi обов’язки. Тож хресники, якi ставали дорослими, повиннi були виявляти всiлякi знаки поваги та вдячностi хрещеним батькам – вiдвiдувати iх на свята, надавати при потребi допомогу тощо. Саме хрещеним вручали на весiллi першi скибки весiльного короваю. Нинi, де зберiгаеться цей звичай, хрещенi батьки беруть участь в реестрацii новонароджених, обрядовий староста звертаеться до кумiв iз закликом не шкодувати сил, з честю виконувати високу мiсiю помiчникiв батькiв. Кумам пов’язують кольоровi стрiчку, рушники та, як символ надii на сумлiнне виконання своiх обов’язкiв, вручають iм квiти, хрещеники i хрещеницi звертаються до названих батькiв «хрещений» та «хрещена»…

Про те, щоб хрещений, названий батько мiг згодом одружитися з хрещеницею, як вона виросте до повнолiття, i мови не могло бути. Це був не просто нонсенс, це був аморальний вчинок. Такий же, як любовнi зв’язки та шлюб мiж братами й сестрами, чи iнцест мiж матiр’ю та сином, мiж батьком та дочкою… Це категорично засуджувала Церква!

Про це гетьман Мазепа, захопившись своею хрещеницею, як вона досягла повнолiття, добре знав. У вiдчаi, що не може вiдступитися вiд свого кохання, з останнiх сил сподiвався, що церква це йому дозволить – гетьман же, не рядовий, а такому можна i виняток зробити, дозволити йому, хрещеному (названому) батьковi i шлюб з хрещеницею, своею названою дочкою…

Для Кочубеiв, як вiн i чекав, його сватання стало шоком, од якого вони в першу мить i отямитись не могли. Та чи вiн при своему розумовi, цей гетьман, чи без царя в головi?

Чи блекоти на старостi об’iвся, дурману нанюхався та й здурiв старий, уявивши себе ще молодиком? Та чи мало молодиць його вiку, а вiн… До дiвчати сватаеться. Чаром своiм звабив, головоньку iй замакiтрив, бо й вона здурiла. Про любов до старого дiда заспiвала. Та яке оженiння? Яка з них пара? Люди он кажуть: старий не надовго жениться. Та й Мотря за таким дiдом швидко вдовою стане. Чи для цього вони свою улюбленицю ростили, щоб донечка, перша красуня в Батуринi, за старого пiшла? Та вiн же iй i справдi у дiди годиться – що люди скажуть?

Любов Федорiвна, пiсля того сватання отямившись – як вона казала, оклигавши, – на дочку накинулась: це ти йому щось наобiцяла, що старий, втративши глузд, посватався?…

– Я кохаю Івана Степановича i хочу стати його жоною, – заявила – о боги! – раптом дочка.

Матiр пiсля такоi заяви дочки довелося чи не водою вiдливати.

Але – оговталась. Руки до небес здiйняла, голос мала гучний, тож якi громи та блискавки загримiли-заблискали над бiдною дiвчиною.

– Старий дiдуган попросив руки моеi дочки, – кричала. – Збожеволiв Мазепа! А я вже думала: чого це вiн до нас у гостi зачастив. Чи не щодня в нас вигулькував, та все мудрi бесiди заводив! Вiршi читав, пiснi спiвав. А вiн… Мотрю з ума-розуму зводив, старий грiховодник. Не нагулявся досi. Та в його вiцi вже треба думати про зустрiч з Господом у царствi його небесному, а вiн… До дiвчати шiстнадцяти лiт сватаеться! Чи два вiки збираеться жити? І Мотрю чарами своiми збаламутив – щоби йому добра не було! Ласолюб клятий! Мало йому жiнок, так вiн… до дитини своi маснi ручища простягае, очi своi безсоромнi на дитину витрiщае… Ще й про якусь любов пасталакають – робити iм нiчого, от язиками й мелють. Про кохання, якого й у свiтi бiлому немае, нiц! Бо коли б якесь там кохання було, то я перша б закохалася. А так…

Але вчасно, мабуть, спохопилася.

– Що це я той… розпатякалась тут з вами… Кохання, може, й немае, але я свого Васю хiба ж так кохаю! Та менi не осьмнадцять, щоби спiвати «козаче-соболю, вiзьми мене з собою». Вiдспiвала свое. Та й не якась там… вертихвiстка, щоби горло дерти, а суддиха генеральна. І я не дозволю, щоб дiди до моеi дочки приставали. Я сама виберу Мотрi того, кого iй нада любить!..



І гетьману було рiшуче вiдмовлено.

Василь Леонтiйович тiльки кректав та чухався (в домi – так було заведено, – усiм вiдала i все рiшала жiнка), а Кочубеiха метала громи i блискавки – лише за те, що старий шкарбун посмiв посвататися до ii дочки.

Загледiвши, що дочка на своему затялася – материн, материн у донi характер! – руки в боки i зненацька заспiвала – ехидненько так, насмiшкувато-в’iдливо:

Ой пiд вишнею,
Пiд черешнею
Стояв старий з молодою,
Як iз ягодою.

– Слухай, слухай! – кричала до дочки. – Не верни свого гарненького личка. Як вийдеш замiж за старого шкарбуна, це про тебе буде пiсня.

І просилася,
І молилася:
«Пусти мене, старий дiду,
На вулицю погулять!..»

«Ой i сам не пiду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на бiду…»

І пiшла Кочубеiха, пiшла в танок (хоч i розповнiла вже, але ще так плавно танцюе), пiшла закаблукам волю давати, а пристукуючи, й далi виспiвувала, добиваючи своею пiснею дочку:

«Ой ти старий дiдуга,
Ізiгнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька…»

– Цитьте, мамо! – кричала з плачем дочка, але мати як найнялася – кружляла в якомусь химерному танцi й виспiвувала:

«Ой iзгиньте, пропадiте
Всi старii костi,
Не сушiте, не крушiте
Моеi молодостi!
Ти в запiчку “ка-хи, ка-хи”,
Я з молодим “хi-хi, хi-хi”,
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тiльки лiта марно трачу!..»

– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пiсенька. Ось що чекае молоденьких та дурненьких, якi за стариганiв замiж пруться!..

– Можете, мамо, хоч i всi пiснi переспiвати, а я кохала Івана Степановича i буду кохати, i нiхто мого кохання не здолае!

І Мотря однiеi ночi втекла з дому.

Навiть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляноi сорочечки, у якiй зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матiнка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрiчкою – не молодиця ж, дiвчина, а стрiчка для дiвчини – це все, – сунула ноги в черевички, вiдкрила вiкно i якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж нiмо, дiм уже був зачинений i всi в ньому спали, навiть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось iз грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затiяла? – i як шугнула через вiкно в сад. Помагай менi, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч i камiння з неба падае, хай хоч i небеса розверзнуться, а вона вiд кохання свого не вiдступиться. За свое щастя треба боротися. А бiльше копи лиха не буде.

Дiзнавшись про втечу дочки, Любов Федорiвна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловiка.

– Чого стоiш та, як сова, очима блимаеш? Рятуй дочку, доки не пiзно.

– Та ж чи маю за нею бiгти?

– Не наздоженеш, вона молода i прудконога. Вели у дзвiн бити й калатати, як то калатають на сполох. На гвалт! Аби всякий у Батуринi бачив, яке бiдство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, i гайнула до нього лошицею.

– Таку гарну нiченьку бовканням зiпсували, – тiльки й мовить згодом юна Кочубеiвна.

Мотря всього чекала, бо знала матiр, як вельми рiшучу й затяту, остерiгалась материного гнiву, прокльонiв, тiльки не того, що вона вчинила – дзвоном все мiсто пiдняла, наче ii, Мотрю, i справдi Мазепа серед ночi викрав.

А Мазепа вже бiг iй назустрiч, бiг, не вiрячи щастю свому, бiг iй назустрiч, руки до неi простягнувши, i таким вiн iй тодi молодим видався, таким молодим!..

Упала в його обiйми й зомлiла…

І в золотому сяйвi мiсяця уповнi вона йому видалась чарiвною жар-птицею. А може, вона й була такою – жiнки, як один казав, на все здатнi.

І Мазепа зненацька вiдчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востанне був…

І понiс ii на руках до панського дому, до палацу свого, i волiв, аби шлях той пiд мiсяцем з такою ношею на руках нiколи-нiколи не кiнчався.

І тут зненацька, i тут раптом, як грiм з неба, – у Батуринi забевкав дзвiн.

Ясного неба в душi Мазепи з тiеi митi нi вдень, нi вночi вже бiльше не буде.

Копав, копав криниченьку
Недiленьку-двi…
Любив козак дiвчиноньку
Людям – не собi!

Чи хтось десь заспiвав, чи то душа його так озвалася.

Ой жаль, жаль
Менi буде —
Вiзьмуть ii люди!
Моя не буде!
Ой жаль, жаль!..





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentin-chemeris/traged-ya-getmana-mazepi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Т. Г. Шевченко.




2


Про ту «грешную деву», якiй у Полтавi, за словами Пушкiна, буцiмто немае рiвних… При всiй повазi й навiть любовi до Мотрони Кочубей автор мусить не погодитись з Олександром Сергiйовичем: Полтава здавна славилась красунями. І тодi, i тепер. Бо найкращi дiвчата в Украiнi – полтавки. Такий це незвичний край! І це кажу вам я, полтавець з дiда-прадiда.




3


Існуе й iнша, архiоригiнальна (хоча в принципi й життева, адже в життi все трапляеться) точка зору: Мотря була… дочкою Мазепи, бо за ii матiр’ю вiн – був грiх – упадав у молодостi. А вiдтак… Нi, нi, не будемо далi фантазувати. Але це мовби пояснюе, чому Любов Кочубей була так рiшуче налаштована проти шлюбу гетьмана з ii дочкою…




4


Недарма ж Грицько Квiтка-Основ’яненко для своеi повiстi – правда, це станеться пiзнiше, – вiдьму з Конотопа взяв. Так i книжку свою назвав: «Конотопська вiдьма».




5


Польським королем Стефаном Баторiем воно не могло бути засноване: по-перше, воно б тодi звалося Баторiем, а по-друге, на час заснування мiста короля Стефана Баторiя вже не було серед живих. А посмертно давати чиесь iм’я мiсту тодi не було прийнято – новий король на це б не погодився. Поселення виникло значно ранiше, нiж королювання Стефана Баторiя (роки його життя – 1533–1586). Назва походить вiд прiзвища Батура (великий батiг, так, очевидно, звався перший осадник у тих краях, козак Батура).




6


Лен – 1) у Захiднiй Європi за феодалiзму земельне володiння (рiдше якесь iнше джерело прибуткiв), яке васал одержував вiд сеньйора при умовi виконання вiйськовоi служби. З XII столiття передавалося у спадок. 2) Податок, який збирався з ленного помiстя.




7


«За 12 лiт з початку мого гетьманства, – писав І. Мазепа в одному iз своiх листiв, – я зробив 12 лiтнiх i 10 зимових походiв».




8


Можна згадати росiйського Кочубея Вiктора Павловича – це державний дiяч, граф, князь, вiце-канцлер, мiнiстр внутрiшнiх справ, голова держради i комiтету мiнiстрiв (1768–1834).




9


«Трiстан та Ізольда» – пам’ятка захiдноевропейськоi лiтератури середнiх вiкiв. Походження – кельтське. В основi сюжету – трагiчне кохання дружини короля Марка Ізольди до його племiнника Трiстана. Вперше оброблена французькими поетами у ХІІ столiттi. Вiдомi пiзнiшi англiйськi, iталiйськi, iспанськi, сербськi версii. На сюжет роману створено поеми кiлькох поетiв, у тому числi й Лесi Украiнки – «Ізольда Бiлорука». Нiмецькою роман про Трiстана та Ізольду переклав у ХІІІ столiттi Готфрiд Страсбурзький.




10


Сейм – лiва притока Десни (басейн Днiпра). За часiв Киiвськоi Русi мала назву Семь, адже витiкала з семи окремих джерел.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения